Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

звуки вечірньої зорі, фельдфебель командував: "до молитви готуйсь!" і диригував розхрістаним хором. Уся рота виспівувала: "Спасі, Господі, люді Твоя..." та ще якусь постійну молитву.

Далі ми примушені були щовечора вислухувати моралізаторське казання фельдфебеля на тему про те, який повинен бути російський солдат - казання нудне, безбарвне й до чортиків остогидле, бо завжди однакове; часом вислуховували, з похнюпленими головами, чергові накази про присуди військових судів неслухняним, дезертирам та іншим злочинцям, і лунала команда: "спать!"

Мое ліжко було поруч Мельниченкового. З перших днів знайомства товариш Хома виявив себе, як соковитий, цікавий оповідач. Його життьові пригоди були барвистіші, змістовніші за все, що я будьколи читав у книжках, а феноменальна пам'ять докраю мене дивувала й примушувала з побожністю ставитись до цього, мізерного на вигляд, хлопця.

Незабаром у нашому куточку так і повелося: як тільки, відбувши вечірні церемонії, ми пересвідчувалися, що начальство з казарми пішло, з найближчих ліжок стягався гурток зацікавлених, і Хома, викуривши перед тим потай од днювального, цигарку, прокашлювався й починав оповідати. Часто його перекази про звичайні буденні явища набували форми високохудожніх, справді мистецьких творів, і всі слухали, як зачаровані, геть-геть за північ.

А то починав він переказувати якусь повість Джека Лондона чи Кнута Гамсуна, чи ще щось, не менше грунтовне й велике, і я, здивований, глибоко вражений, мусів признаватися, що пам'ять у Хоми Мельниченка - справді надлюдська. Він починав з того, що виголошував назву твору, ім'я автора, рік і місце видання, том, розділ, назву розділу, а далі -сторінка за сторінкою - переказував повний зміст цілої повісти, зупиняючись на абзацах, передихаючи перед новим розділом, ніколи, як мені здавалося, не порушивши цілости твору, не схибивши й на рядок.

Спершу думалось мені, що просто людина захопилась ось цією саме річчю й визубрила її пам'ять. Але пізніше я примушений був пересвідчитися, що не тільки одну річ знав назубок товариш Хома, а все, що читав він, укладалося в дивовижній голові його стрункими рядками, довгими сувоями, які він потім і розгортав нам упродовж цілих тижнів і місяців, скрашуючи нудні години вимушеного лежання з раннього вечора в ліжку, за наказом.

Вдячні йому за розвагу, слухачі його всяко пильнували полегшити йому долю в казармі, але даремна була праця: раз начальство не злюбило, нічим уже не допоможеш. Хома Мельниченко щодня мусів виконувати десятки нарядів поза чергою, не мав ніколи вдень хвилинки для відпочинку, але сприймав усе те філософічно спокійно, духом не занепадав. Надходив вечір, ми знову присувалися близенько до його ліжка, і він так само, як учора, як і позавчора, далі розгортав перед нами, особливо принадні в його переказах, сторінки кращих творів кращих представників людства.

Мав товариш Хома і ще один дар природи - хороший, зворушливий, оксамитний такий голос - баритон, якого не втратив, дарма, що, як і сам переказував, любив випити і пив часто й багато, розуміється, до того, як потрапив до казарми.

Він не дуже охоче підтягав у гурті, коли ми, цілою ротою збившися в коло, за командою "до пісні готуйсь!", "крок на місці!", безглуздо тупцяли й виспівували годинами (особливо - неділями) "Коробушку", "Под ракітою зельоной" та інші, солдатського репертуару, пісні.

Радніше Хома співав у гурті, коли, за його почином, рота стала була в таких випадках співати "Ой, у лузї", "Ой, на горі та женці жнутъ". Але на "малоросійські" пісні не дуже погоджувалось начальство, завжди звертаючи на найбезглудніші змістом і найдальші солдатському серцеві, заяложені в віках, патріотичні воєнні пісні.

Але на самоті Хома співати любив.

Присяде отак десь на підвіконні, коли в казармі або нікого немає, або є всього кілька чоловіка, задере голову вгору, заплющить очі - може, щоб не бачити казарменої обстановки, і заллється-заллється тремтливими, чарівними звуками...

З солдатських пісень найбільше любив співати про чорного ворона:

"Ти скажі нам, чорний ворон, Ти откуда прілєтєл?"

В пісні йшла розмова сестри з вороном про те, звідки ворон прилетів, та що ворон із собою в дзьобу приніс із далекого краю. Ворон відповідав, що приніс звістку сестрі - жовту кістку з далекого поля бою: її братові очі випивши, біле личко поклювавши, приніс ворон їй на спогад те, що від брата лишилось на полі...

А з сторонніх - інтелігентських - любив Хома і найчастіше співав некрасівську:

"Єду ль я ночью по уліцє тьомной, Бурі ль заслушаюсь в сумрачний дєнь, Друг мой сєрдєчний, больной і бєздомний, Вдруг промєлькньот прєдо мной твоя тєнь... Муж тєбє випал, нєдобрий на долю С нравом жестокім, с тяжолой рукой... Нє покорилась ушла ти на волю, Да нє на счастє сошлась і со мной ...

Далі говориться в пісні про злиденне життя з маленькою дитинкою в нетопленій хаті, про те, що смерть заглядає в знесилені очі героя, а вона з немовлям залишиться після нього знову без притулку, без поради...

Останні два з наведених тут рядків пісні товариш Хома виспівував з особливим чуттям, із якимось екстатичним піднесенням, за все на світі в той час забуваючи, і здавалося, що то він - основна дієва особа пісні, що то він сам звертається до нещасливої подруги своєї - "друга сердечного, больного і бездомного".

Незабаром товариш Хома одержав, на свою велику радість, пакунка з мандоліною.