Ернст Теодор Амадей Гофман - Лускунчик і Мишачий король, Ернст Теодор Амадей Гофман

Справді, обернувшись у потвору, Пірліпат доти кричала, доки їй випадково не трапився під руки горіх. Вона миттю розлущила його, з'їла зерно й заспокоїлась. Відтоді доглядачки не могли настачити їй горіхів.
"О святий інстинкте природи, вічно незбагненна симпатіє всіх істот, — вигукнув Кристіан Еліас Дросельмаєр, — ти показуєш мені двері до таємниці, я постукаю в них, і вони відчиняться!"
Він негайно попросив дозволу поговорити з двірським звіздарем, і його під суворою охороною провели до цього добродія. Обливаючись слізьми, вони обнялися, а тоді зайшли до потаємного кабінету й перегорнули багато книжок, у яких писалося про інстинкти, симпатії і антипатії та інші загадкові речі. [44]
Настала ніч, звіздар глянув на зорі і з допомогою Дросельмаєра, що теж був на таке мастак, склав гороскоп королівни Пірліпат. Це було нелегке завдання, бо лінії переплутувались дедалі більше й більше, але, нарешті, — яка радість! — усе з'ясувалося: королівні Пірліпат, щоб звільнитися від чарів, які на неї наслано, і стати знов такою гарною, як раніше, досить було з'їсти смачне зернятко горіха Кракатука.
Горіх Кракатук мав таку тверду шкаралущу, що через нього могла переїхати шістдесятифунтова гармата й не роздушити його. Цей твердий горіх мав розлущити перед королівною юнак, який ще ніколи не голився й не носив чобіт, і з заплющеними очима подати їй зернятко. І, тільки пройшовши потім задки сім кроків і ні разу не спіткнувшись, він міг знов розплющити очі.
Три дні й три ночі без перерви працювали Дросельмаєр із звіздарем. І ось настала субота. Король саме сів обідати, коли Дросельмаєр, якому в неділю рано-вранці мали відтяти голову, вбіг, не тямлячи себе з радощів, до королівської їдальні й повідомив, що знайдено спосіб повернути королівні Пірліпат втрачену вроду.
Король надзвичайно прихильно обняв Дросельмаєра й пообіцяв йому діамантову шпагу, чотири ордени та два нових сюртуки.
"Пообідаймо, — додав він привітно, — і зразу ж беріться до справи, дорогий ворожбите. Подбайте, щоб неголений юнак у черевиках, з горіхом Кракатуком, був під рукою, і не давайте йому перед тим вина, щоб не спіткнувся, як задкуватиме сім кроків, а вже потім може собі дудлити скільки завгодно!" [45]
Ці слова дуже збентежили Дросельмаєра, і він, тремтячи й затинаючись, несміливо сказав, що хоч засіб і знайдено, але горіха Кракатука і юнака, який би розлущив його, ще треба відшукати і взагалі ще хтозна, чи той горіх і юнак колись знайдуться.
Король страшенно розгнівався, труснув берлом над укоронованою головою і рикнув, мов лев:
"Коли так, то ви заплатите за це життям!"
Переляканому Дросельмаєрові довелося б скрутно, та, на його щастя, королю саме цього дня дуже смакувала їжа, а тому він ласкаво погодився вислухати цілком розважні докази, на які не поскупилася добросерда королева, зворушена долею Дросельмаєра. Годинникар набрався духу й наостанці теж заявив, що він, власне, виконав завдання —знайшов засіб, з допомогою якого королівну можна вилікувати, а отже, й урятував своє життя. Король назвав його виправдання безглуздими відмовками й нісенітницею і, врешті, випивши чарочку шлункового настою, звелів їм обом, годинникареві й звіздареві, вирушити в дорогу й не повертатися без горіха Кракатука. А юнака, що розлущив би його, можна буде, як підказала королева, знайти вже потім, кілька разів помістивши оголошення в місцевих та закордонних газетах і бюлетенях.
На цьому старший радник суду знов урвав розповідь і пообіцяв докінчити її завтра.




Другого вечора, тільки-но засвітили світ, хрещений справді з'явився й почав розповідати далі.
— Дросельмаєр та двірський звіздар уже п'ятнадцять років були в дорозі й ніяк не могли натрапити на слід горіха Кракатука. Про те, де вони побували і які дивовижі бачили, я міг би розповідати вам, діти, цілий місяць, але не буду, скажу тільки, що Дросельмаєр, сумний і пригнічений, врешті дуже затужив за своїм рідним містом Нюрнбергом. Особливо ж напала на нього туга, коли він одного разу сидів зі своїм приятелем посеред великого лісу в Азії і курив люльку.
О батьківщино, кохане місто,
Без тебе серцю у грудях тісно.
Ані за Лондони, ні за Парижі,
Хоч і які там є дивовижі,
За всі столиці кожного краю
Тебе я, Нюрнбергу, не проміняю.
Хіба де знайдеш, поки й світ сонця,
Такі будинки й такі віконця?
Звіздар слухав, як побивається Дросельмаєр, і з великого жалю до нього й собі так заревів, що стало чути на цілу Азію. Але він швидко опанував себе, витер сльози і сказав:
"Вельмишановний колего, а чого ми оце тут сидимо й скиглимо? Чого не помандруємо до Нюрнберга? Хіба не однаково, де і як ми шукатимем того злощасного горіха?"
"А й справді", — втішився Дросельмаєр. [47]
Не довго думаючи, вони встали, вибили люльки й подалися з лісу посеред Азії простісінько до Нюрнберга. Тільки-но вони прибули туди, Дросельмаєр насамперед забіг до свого брата в перших, лялькаря, лакувальника й золотаря Кристофа Захаріуса Дросельмаєра, якого не бачив хтозна-скільки років, і розповів йому все про пані Мишильду, королівну Пірліпат і горіх Кракатук. Той, слухаючи його, раз по раз сплескував руками і вражено вигукував:
"Ой, які дивовижі, брате, які дивовижі!"
Далі Дросельмаєр розповів про свої пригоди під час довгої подорожі^ про те, як він два роки прожив у Фінікового короля, як його образив і прогнав Мигдалевий князь, як він даремно просив поради в Товариства природознавців у Білчиному селищі, — одне слово, про те, як йому ніде не пощастило напасти бодай на слід горіха Кракатука.
Поки він розповідав, Кристоф Захаріус то ляскав пальцями, то крутився на одній нозі, то цмокав язиком, то здивовано вигукував:
"Ох! Ой-ой-ой! Ти ба! От такої, хай йому біс!"
Нарешті він підкинув шапку разом із перукою вгору, палко обняв брата в