Пол Андерсон - Кришталеві небеса, Пол Андерсон

ви його загребли. Нічого не станеться, тому що він мертвий і лишиться мертвим.

Дощ струмував по хутру Ітина, а рот його був так роззявлений, що, здавалося, він кричить у ніч. Лише з великим зусиллям він зміг знову заговорити, вдавлюючи чужі йому думки в чужі слова.

— Виходить, нам нема спасіння? Ми не станемо безгрішні?

— Ви були безгрішні, — відповів Гарт, і в голосі його почулось чи то ридання, чи то сміх. — Неймовірно жахлива, брудна історія. Ви були безгрішні. А тепер ви…

— Убивці, — докінчив Ітин.

Вода струмувала по його схиленій голові й спадала кудись у темряву.

Вацлав Кайдош[4]
ДОСЛІД

Корабель, що викинув його у простір, уже загубився між зірок, і тепер тут були тільки він у своєму сріблястому футлярі та холодний обшир довкола Він линув по невидимому променеві, що вів його. Відчував хвилювання, коли зупиняв погляд на синьо-зеленій кулі, що заступила вже понад дві третини чорного неба. Куля була приплюснута посередині й променилась холодним перловим сяйвом. Над темними плямами океанів пливла розірвана вата хмар. Фахівці казали, що атмосфера планети багата на кисень. Мефі заплющив очі й віддався приємному відчуттю падіння.

На Корі не схвалювали його проекту, але як біопсихолог Мефі не мав рівних собі, і йому поступилися.

Тепер це була вже величезна куля, дещо розмита з країв. Неглибоко під ним пливла хвиля туману. В герметичному скафандрі трохи потеплішало. Атмосфера. Він увімкнув холод і пірнув у туман. З усіх боків Мефі огорнули білясті хвилі, але промінь упевнено вів його в непроглядному мороці. З хвилюванням він думав, як це станеться.

…Найбільше мороки було з істориками. Мефі в думках повторював їхні заперечення: “Надто молодий вид; тільки неповних 100 балів минуло відтоді, як вони стоять на двох ногах і сяк-так спілкуються членороздільною мовою… У суспільному розвиткові вони ще не досягли Рівня Свідомості, окремі племена діляться на безліч груп і підгруп… Найвищий рівень розвитку — на північному материкові, де живуть у гніздах з матеріалу, який беруть довкола…”.

“Штучних матеріалів вони не знають, — з полегкістю сказав він собі, — нарешті справжні примітивні істоти”.

“Вони не піднялись до рівня мислячих істот, лише кілька окремих особнів (тут ішла низка імен, які важко було розшифрувати й доступних тільки автоматам) здатні до контакту…” І так далі, і так далі.

Мефі згадав, що в записах було про криваві війни, про хвороби й про якусь незрозумілу, але, очевидно, дуже впливову організацію, а очолював її якийсь папа.

“Пробувати прискорити розвиток цих хижаків, — говорив учений Ефір на бурхливій дискусії в залі Мислення поблизу блакитних вершин гір Салбанту, — це все одно, що намагатись змінити напрямок нестримної лавини, — підставивши їй ногу. Мине ще багато балів, перш ніж вони навчаться розуміти Мудрість і Красу… І шкода ризикувати життям нашого колеги Мефі заради такої пустопорожньої мети…” Ефір тоді трохи заїкався, а Мефі усміхався — вперше, мабуть, занудливий Ефір так велемовно висловлював свої почуття.

Угорі тепер блимали зорі, чарівні мерехтливі цятки на темному тлі. Глибоко внизу пливла поверхня планети, на якій ще не бував жоден мешканець Кори. Небезпечна планета. Він кілька разів доторкнувся до кнопок на своєму широкому поясі. У відповідь почулися легкі поштовхи. На цьому боці планети була ніч. Він падав у пітьму, вздовж невидимої нитки, скерований автоматами туди де можна було найбільше сподіватися на успіх.

Бо шлях Мефі вів до найученішої людини на планеті.

На цій планеті, на Землі, був на той час рік від різдва Христового 1347-й.

Склеписту стелю кімнати посіли павутиння й морок. Перламутрові завіси павутиння спліталися в сіре мереживо. Пізнього нічного часу в цьому притулкові науки пітьмі не було спокою. її раз у раз полохали жовті, синьо-зелені або червоні спалахи та відблиски полум’я на склепінні над вогнищем. Між тигельків і реторт перед вогнищем дріботів старий.

Тінь старого смішно наслідувала всі його рухи, кумедно ламалась на численних кутках і виступах кімнати. Смерділо димом, старою шкірою і цвіллю від безладно розкиданих на битій цегляній підлозі великих книг, оправлених у свинячу шкіру. Гостро пахло сірчаними випарами й ароматними травами — шафраном та локрицею.

Старий розмішував киплячу рідину і кожної хвилини відскакував, щоб зазирнути в розгорнуту книгу й підсипати в тигель ту чи іншу речовину з численних коробочок, що були на столі. Іноді він жмурився і тер собі лоба, іноді принюхувався до бальзамної суміші в тигелькові, поглядав на піскового годинника й знову повертався до книги.

— Аркана, що повертає молодість, — шепотів він, — есенція чотирьох стихій, що падає з ранковою росою на квіти, послана повним місяцем чи зеленою зіркою, ти повернеш мені життя. життя, молодість, красу… — І його беззубий рот палко повторював слова заклинань, марних і надаремних, бо ніяка мудрість фоліантів не може зупинити плин часу.

Очі в нього були старі, стомлені, у віялі зморшок. Він усе вивчив, усе знав, усе зберегла його дивовижна пам’ять: давні знання халдеїв, сміливі відкриття Альберта Великого, туманні глибини містики, безнадійну тугу мавританських учених за чудесним безоаре… “О, — похитав він головою, — все це тільки мрії. І навіщо вони взагалі, якщо життя невпинно спливає, як пісок у пісковому годиннику?”

— Вагнер! — покликав він, дослухуючись у нічну тишу.

Тричі гукнув він свого помічника, але ніхто не озвався.

— Спить, як тварина, цей сільський гендляр, що плутає знання з дріб’язковою торгівлею, — пробурчав він і рушив до дверей.

Але тут спалахнула сліпуча блискавка, сірі склепіння перетворились на світлий кришталь, і в їхньому центрі з’явився фосфоруючий туман. Старий приголомшено закліпав очима, але світло вже поступово згасало. Вузлуватими руками, увесь тремтячи, старий вхопився за стіл, його бліді губи беззвучно повторювали: “Згинь…”.

Відблиск вогню заграв на високій фігурі посеред