Олександр Павлович Бердник - Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник

котилися машини, підводи. На тім боці, на кручах, блищала золотими банями Лавра, ми, діти, любили гратися на схилах під нею.

Уривки образів: прозоро-жовта течія могутньої ріки, зграї красноперів край берега, безжурні купальщики — хлопці та дівчата. Одного разу сестра Оля почала тонути. Люди зняли лемент, прибігла мама, безстрашно пірнула в глибінь, врятувавши дочку. Її довго відкачували...

Почалися голодні дні, ми очікували щодня батька з роботи: він добирався додому трамваєм, тримаючись однією рукою за поручень, в другій руці теліпався казанок з соєвою розмазнею. Мама справедливо ділила це місиво, часто віддавала свою порцію мені або сестрі, бачачи наші голодні вовчі оченята.

Було свято, коли ми десь дістали (пополам з сусідами) половину забитої коняки. Пам’ятаю дивний смак зеленкуватого м’яса.

Тоді ж я навчився читати — якось непомітно, без жодних зусиль. Перша книга, яку запам’ятав, — «Білий Зуб» Джека Лондона. Досі згадую дитяче враження від тієї книги: безмовність, сніг, вовки, вогнище, трагедія людей і тварин...

Помилився... Перед тим, як приїхати до Києва, ми жили в комуні «Ленінка» в селі Ревне Бориспільського району. Тоді експериментували з миттєвим переходом до комунізму.

Пам’ятаю довжелезний цегляний гуртожиток. Нам дали кімнату. Чисто, порожньо. Стіл, тумбочка, ліжка. Я з сестрою цілий день в дитсадку. У мене — синя форма: трусики, сорочка, у сестри — платтячко в горошок їжа — борщ, каша. Дітвора завжди голодна, кричить: добавки! В борщі — товсті шматки жорсткої капусти. З того часу у мене довго була огида до вареної капусти.

Дорослі комунари колоною, з прапором, рушали вранці на поле. Працювали доти, доки не звучав дзвін і на вишці піднімався червоний прапор. Тоді трудящі знову лаштувалися в колону і з революційними піснями йшли до їдальні. У комунарів свого нічого не було. Все — спільне. Це вело до зловживань, незадоволення.

Згадую химерний карнавал. Був Великдень, з району веліли провести атеїстичний спектакль довкола церкви в с. Ревне. В храмі співали «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ», а довкола танцювали переодягнені комунари, всі в масках, личинах — роги, свинячі рила, потворні пики. Діти сміялися, старенькі жінки, котрі слухали службу, хрестилися, плювалися...

Комуна незабаром розпалася. І ми поїхали до Києва...

Хоча я ледь-ледь пам’ятаю життя в комуні, проте пізніше часто розмірковував про невдачу таких експериментів (і в нас, і в Китаї, і будь-де в іншому місці). Справа ось в чому, як мені думалося... За основу створення єдиного людського колективу, здруженого економічно й психологічно, бралася вельми примітивна модель Людини: вона, мовляв, всього-на-всього функціональна фізіологічна істота, головне для неї — харч і житло, вбрання і задоволення найпростіших потреб. Але навіть цих, зовнішніх, атрибутів життя скороспілі «комуністичні» об’єднання не могли дати учасникам, тим наче що свідомість більшості людей ще була ветха, темна, з усіма накопиченнями віків — заздрістю, злобою, жадібністю, підлістю. Чесні, хороші люди, котрих, безумовно, можна зустріти скрізь, здавалися в очах більшості дурнями.

У всякому разі, комуни всюди розпалися, Замість них виникали колгоспи, радгоспи...

Повернуся до нашої сім’ї. Два роки ми жили, як я вже згадав, у Передмостовій Слобідці. Батько, працюючи слюсарем, поступив на математично-фізичний відділ робфаку, учився добре, голова в нього була золота, ідеї різних винаходів роїлися в ній невпинно. Поряд з цілком прикладними проектами — канавокопач, механічний полільник тощо — він все життя думав над вічним двигуном (перпетуум-мобіле), хоча й читав про неможливість такої конструкції. Мені здається, що його захоплювала сама ідея — дати людям безкоштовну енергію, чисту, безшумну, щедру...

Сестричка Оля, котра вже ходила до школи (десь в районі теперішньої станції метро «Лівобережна»), зненацька тяжко захворіла. Лікарі в поліклініці запевнили, що, навіть коли вона виживе, все одно стане ідіотом. Батько вирішив забрати її додому: хай краще вмре біля батьків. Лікарі не давали, хотіли з нею експериментувати. Він розлючено ввірвався до палати, силою забрав дочку і поїхав додому. Запросили старенького воєнфельдшера, котрий працював ще земським лікарем. За тиждень він виходив Олю. Я спостерігав за її обличчям, коли вона вже отямилася: було цікаво — чи стане вона ідіотом, як казали лікарі, чи ні? І що це таке — ідіот?

Вона усміхнулася мені. І я теж зрадів — Оля отямилася такою, як і була, — розумненькою і веселою дівчинкою (в школі вона всі роки училася лише на п’ятірки)...

Була вражаюча повінь тридцять другого року. Слобідку залило. Хлопчаки плавали вулицями в ночвах, в коритах.

Сім’я залишила Київ, перебралася до рідного села. Жили ми в тітки Ганни, батькової сестри. Батько працював у колгоспі ковалем.

Настав страшний рік. Тридцять третій.

По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.

Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті, -витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати. Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру.

— Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент!

Тоді любили висловлюватися таким високим штилем.

Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала. Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів:

— Оставь ей узелок! Все равно подохнет!

За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра.

Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою.