Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої "Гвоздики". — Воно таки існує, — задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї. — А може, Митю, то все вигадки? — Аякже, вигадки… — договорити він не встиг. Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: — О-о-у-у-у-у! Митько скочив на ноги: — Ти чув? — Чув, — ледь озвався я. З ліхтариком у руках ми кинулись до берега. — Тільки разом, — на ходу кричав Митько. — Як з одним що трапиться, другий поможе. — Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду щось голосно плюснуло. — Туди! — Туди! — тривожно озвалось у мене в животі. Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало. — Он, — присвітив я бульбашки, що з'являлися на поверхні. — Воно,— підтвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду. — Куди? — схопив я його за руку. — Ти що? — Пусти! — І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, — тягнув я його що було сили. — Та добре вже. Не полізу, — сердито озвався він. — Пусти. Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло. — Ну от, — порушив мовчанку Митько. — Все. Ех, така нагода! — Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода! — При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити. — Так-то воно так, — і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям! — А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер! — Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б! — Ну добре… Це я так, спересердя, — промимрив Митько. — Тс-с-с, — прошепотів, торкнувшись мого плеча. — Що? — В кущах зашаруділо. — Та вже вчувається, — махнув я рукою. — Ходімо. — Ходім. — Ми повернулися до куреня і залізли всередину. — Ну, то вигадки чи не вигадки? — з'єхидничав Митько. — Мабуть, таки правда. — "Мабуть"… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю? — Я хочу спати. — То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода? — Читай, краще запам'ятаю. — То слухай: "Якби ми з вами опинились у лісі кам'яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…" — Авжеж, — ліниво погодивсь я. — Що? — Авжеж, кажу. — А-а… Ну слухай далі. Я вибірково… — Давай. — "… Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, — стегоцефали". "Цікаво, — думав я під Митькове бурмотіння, — хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?" — "… Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п'яти сантиметрів…" — усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк. Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п'яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. "Стегоцефал, — безпомилково визначив я. — Перші наземні хребетні". Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. "Тиранозавр, — жахнувсь я, — страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з'явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років". Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку… — А-а-а-а! — б'є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить: — Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку! Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть. — Тобі що, снилося щось страшне? — Нічого мені не снилося, — сердито одказую. — Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями? — Ну, пробач! Тобі боляче, так? — Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже? — Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю. Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч: — На добраніч. — Нічого собі добра ніч, — відповів я. — Мало не вмер од переляку через твої читання. Спали ми без пригод. Розділ IX Таємниця лісового озера. Після того випадку Митькозавр більше не з'являвся. — Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини. У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сидіти за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені. У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах. Митькова бабуся не могла нами нахвалитися. — Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати. — Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п'ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще