Данило Борисович Яневський - Спроба Павла Скоропадського

військових похід в Україну викликав дуже гострі дискусії». Леопольд, принц Баварський, побоювався, що ця експедиція матиме наслідком розпорошення німецьких сил. Макс Гоффман, зі свого боку, «вбачав необхідність походу в Україну в тому, щоб до рук більшовиків не потрапила вся Східна Європа й вони не змогли повернути проти Німецької імперії». Але головна проблема, на думку цитованого вище австрійського дослідника, полягала в наступному: «…слабкість німців виявилась у нерозумінні своєї місії як окупаційної влади. Без сумніву, співпраця з гетьманом виходила більш ефективною, однак, не беручи до уваги невдалої економічної допомоги на початках, «перетворення [України] на придатного союзника» потребувало більшої підтримки його влади. Примусити гетьмана провести давно перезрілі соціальні реформи, щоб, таким чином, здобути підтримку широких верств населення, німці також не порахували за потрібне. Пише коли всім стало зрозуміло, що німецькі та австро-угорські союзники програли війну, гетьман вдався до спроб здійснити часткові перетворення».[42]

Мали місце тут і два інших аспекти, які українські дослідники намагаються, як правило (мабуть, з причини політичної цнотливості), не згадувати. Аспект перший: «…від початку Першої світової війни до 1917р. німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією «революціонізації та інсургенції» і полягала у підтримці національно-визвольних рухів у країнах Антанти». Саме в рамках цієї стратеги «національно-визвольним рухам у колоніях країн Антанти» надавалася організаційна та фінансова допомога. Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи».

Аспект другий: «…така підтримка означала також підтримку галицьких русинів», що, в свою чергу, «створило, по-перше, іманентно нерозв'язувану проблему для німецької дипломатії, оскільки Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв'язуваною для українського руху стала дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін».

Україна в 1918 році після окупації Німеччиною.

Аспект третій. В 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д. Я.), для військового керівництва – засобом розв'язання економічних проблем» та, що найважливіше, замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Восени, коли німецька поразка у війні стала доконаним фактом, «німецьке МЗС сформулювало нову – «цілком антирадянську» – політику, мета якої полягала в тому, щоби створити «ідеологічну базу» для співпраці з переможцями. Стратегічна мета і гетьмана, і німців збіглася – йшлося про їх намагання добитися легітимації Брест-Литовських угод з боку Антанти. Врешті-решт Берліну таки вдалося домогтися антантівської санкції на перебування своїх військ на території Української Держави». Міркування тут було цілком ясним – країни Антанти не полишали надій на відновлення законного режиму в союзницькій Росії. Всі плани сплутала Листопадова революція в Німеччині.[43]

Німецькі війська у Києві. 1918р.

Німецько-австрійська окупація: погляд з Відня

Дунайська монархія мала свої, відмінні від німецьких, геополітичні інтереси в Україні. Головний з них полягав у тому, щоби «сколотити» з так званих «українських етнографічних земель» окреме державне утворення, яке включити до складу імперії на правах окремого коронного краю, трансформувавши її, тим самим, з «двоєдиної» на «триєдину» державу. На чолі цієї держави планували поставити ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Льотрінгена (Василя Вишиваного), командира Українського легіону – «лейб-гвардії Української Центральної Ради». «У зв'язку з цим можливих ускладнень у стосунках з Німеччиною побоювався також цісар Карл. Австро-угорський представнику Києві граф Форгач також виступав проти політики, яка явно не відповідала інтересам німецьких союзників та гетьманського уряду, і вимагав відкликання Вільгельма, а надто після того, як отримав свідчення про підтримку Українським легіоном “соціалістів і революційних селян”».[44]

Як пояснив сучасний український дослідник, «важко складалися відносини П. Скоропадського і з Австро-Угорщиною, оскільки їй належала майже вся Західна Україна. У «двоїстій» імперії навіть титул гетьмана викликав занепокоєння. Адже він стосувався всієї України. Саме через це непорозуміння щодо західноукраїнських земель тільки з Австрією гетьману не вдалося встановити плідні дипломатичні відносини, незважаючи на зусилля посла В'ячеслава Липинського».[45]

Цісар Карл.

А ось зауваження австрійського колеги: «Позитивне рішення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями від голодних виступів в Австрії, які чітко засвідчили: Габсбурзька монархія була не тільки змучена війною, але й також перебувала на межі продовольчої катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода України на поставку одного мільйона тонн зерна і продовольства повинні були бути розцінені як сигнал: Україна забезпечує виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою політику по-новому, з урахуванням інтересів України».

Однак вибудовування такої політики породило негайно іншу проблему: «Скоропадський мав титул «гетьмана всієї України», що могло мати своїм наслідком зазіхання на заселені українцями провінції Австро-Угорщини. А тому відносини між гетьманом та австро-угорськими інстанціями від самого початку були складними». Німці, в свою чергу, це прекрасно розуміли. «Відверто на показ призначене українофільство» Вільгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету,