Наталія Довгопол - Прокляте небо

це за пустощі такі? – звернувся до Євки пан Антанас Вітовський.

– Ми просто бавилися, – не сміючи підвести очі, відповіла Євка.

– Бавилися? Мій син зникає бозна-куди, повертається весь брудний, у пилюці, порізаний ожиною, а ти кажеш, що ви просто бавилися?

Євчині губи пересохли. Вона злегка їх облизала й відчула в роті солоний присмак крові. Усі дивилися на неї. Усі, і навіть учитель. Як він на неї дивився – жалісно чи байдуже? Євці забракло сміливості підвести очі й побачити. Вона топталася на місці, прикриваючи клаптем сорочки розідране ожиною коліно.

– Думаю, десять ударів батога тобі вистачить? І щоб я тебе в палаці більше не бачив!

– Тату! – викрикнула Марта.

Вона була вбрана, наче лялечка, у рожевій сукенці, шовковій хустці й щедрих намистах. Очей не відвести.

Марта закопилила губу:

– Тату, я не хочу іншу челядницю. Я хочу цю.

Євка не знала, радіти їй чи сумувати. Але від здивування незчулася, як підвела на Марту очі.

– Ну… – пан Вітовський роздумував. – Тоді нехай буде дванадцять канчуків[6]. А завтра на світанку, щоб ти вже була в покоях панночки! І щоб навіть близько не підходила до моїх синів. Побачу – власноручно приб’ю! Починайте.

Один із панських пахолків узяв батога. У натовпі зашепотіли:

– На Святого Спаса… Боже борони!.. Зовсім пан із глузду з’їхав чинити таке в празник…

Євку відвели до берези, що росла за церквою.

– Батьку, не треба… – тихенько почав скиглити Ярема, але було запізно.

Батіг дзвінко залящав у повітрі та боляче впився в спину Євці, розриваючи полотно сорочки.

– Матінко Божа, за що ж ти нас, грішних, так караєш? – заголосила Стешка, але в ноги пана так і не кинулася.

Ніхто з рідні не кинувся. Усі стояли й дивилися, як батіг, у черговий раз прорізаючи повітря, лишає слід на Євчиній спині. Та мовчала, лише злегка здригаючись. Вона закусила рукав, як вчила її колись сестра, і мовчки терпіла. Було гірко нести покарання за всіх. Боляче, соромно, нечесно…

Після четвертого удару дівчина перестала рахувати. Аж раптом десь, ніби далеко-далеко, залунав сріблястий голос, який підхопили десятки інших жіночих голосів:

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

Чия ж то дівчина розпустила коси?

Вона незчулася, як усе закінчилося. Але хор продовжував виводити на два голоси тужливу пісню про тополю. Євка не могла більше стояти на ногах і важко опустилася на розпанахані ще в лісі коліна, сідаючи на витоптану траву. Усі якось дивно дивилися на неї, і Євка ніяк не могла взяти до тями, що ж дивного було в їхніх поглядах.

А малий Ярема тепер ридав, навіть не прикриваючись, лише винувато зиркаючи на Євку. Вона усміхнулася йому ледь помітно, кутиком вуст, і похитала головою. Він схлипнув ще раз і перестав плакати, мужньо шморгаючи носом.

Хор доспівав.

– У нас же свято, що ви розвели тут бабську печаль. Де музики? Чого не граєте? – гримнув пан Вітовський.

Знову заграла басоля, защебетала скрипка.

– Семене, ну ж бо, обережно перенеси її до мене в хату, – наказала тітка Кальопа, блискаючи очима й кидаючи палючий погляд на пана. – Чи ти вже п’яний, Семене? Тьху, батько називається. Хлопці, хто тверезий? Понесіть її. Та не торкайтеся спини! Стешко, неси свіжу сорочку!

– Та де я на таку чортову дитину сорочок напасуся! – крикнула Євчина матір, спльовуючи собі під ноги. – Оце мамці дісталася нагорода на старість. Треба було її тоді в полі забути й не вертатися!

Знахарка

Євка вперше була в Кальопиній хаті, хоча стільки разів проходила повз її двір. Дівчину поклали животом донизу на стіл, підстеливши чистий рантух.

Сестри принесли сорочку, дали напитися води.

– Усе, ідіть далі святкувати! Я сама розберуся, – скомандувала Кальопа, виганяючи з хати жінок і дівчат.

Вона зняла просяклу кров’ю сорочку та заходилася промивати рани.

– Не бійся. Я трохи знаюся на травах. Скоро не болітиме.

– Та я і не боюсь, – тихенько відповіла Євка.

Невже ця горда жінка, від одного вигляду якої в Євки завше дрижали коліна, і справді сама взялася за її лікування? Вона співала їй і навіть посміла забрати з-під самісінького панського носа… Чому ж Євка раніше остерігалася знахарки? Можливо, тому, що таємно завжди хотіла бути, як вона?

– А ти, як кластимеш свої трави, розказуй, що робиш, – раптом осміліла дівчина. – То і я знатиму наступного разу, як себе вилікувати.

– Ач яка! – плеснула руками по колінах тітка, хитрувато мружачись. – То ти ще не раз збираєшся скуштувати батога? Більше про таке навіть не думай! Добре, що Богдан, той пахолок, упівсили бив. А якби на повну? То б уже й не жива була.

– Тітко Кальопо, – підвелася на ліктях Євка. – А чого всі на мене так дивилися? Наче вперше бачили.

– Ну, то може, і вперше. Усі чекали, що ти почнеш звинувачувати інших, розплачешся чи почнеш просити милості в господаря.

– Не знаю, – знизала плечима Євка. – А що б змінилося, якби я просила пощадити?

Тітка Кальопа похитала головою.

– Отож нічого. То навіщо марно витрачати сили та ще й принижуватися перед цими панами. Якщо схочу, зможу й ввечері поплакати, коли вже ніхто не побачить.

Жінка лише посміхнулася своєю загадковою посмішкою.

– Випий, – сказала вона, підносячи теплий відвар.

Пахло мелісою та ще чимось незнайомим.

– Поспи зараз. Пам’ятаєш, що до завтра маєш уже бути на ногах? Ти ж не з тих, хто так просто здається ворогу?

– Я просто не хочу ні з ким ворогувати, – відповіла Євка, позіхаючи. – Хіба так не можна жити, не ворогуючи?

Зранку прокидатися було важко. Ще важче виявилося поворушитися.

Кальопа поралася поруч. Вона налила настояних трав, відкраяла шматок паляниці й внесла з погребу кавалок масла та пару огірків.

– Чим багаті, – простягнула Євці їжу вона.

Євка вдихнула прянощі, неспішно відпиваючи з кухля, і одразу скривилася, схопившись за груди.

– Не знаю, чи зможу з’їсти бодай крайку. Мені навіть ковтати боляче, – зізналася вона у відповідь на питальний погляд Кальопи.

– Побіжу до сусідки, попрошу для тебе молока…

– Немає часу, – похитала головою дівчина. – Уже розвиднюється. Не переймайся, тітко Кальопо, мене в палаці нагодують.

Євка спробувала підвестися на ноги, але ноги не тримали. Зойкнувши, вона ледь втримала рівновагу.

– Твоя сестра занесла одяг і взуття. Поможу вдягнутися, – заходилася біля Євки Кальопа.

Тепер Євка могла розглядати жінку, не криючись. Вона була молодою й проворною, пишною та гарно складеною. Її красиве обличчя супилося, коли Євка знову зойкала від болю, і вдоволено всміхалося, коли дівчині вдавалося щось зробити без сторонньої помочі. Перевдягаючи дівчину у