Василь Биков - Піти й не повернутися

Аустерліцом князь Андрій, а вже про хиби Толстого знає кожний. А Мороз от не розкладав нічого не поличках — просто читав учням і сам вбирав у себе геть усе, душею вбирав. Чутлива душа — вона чудово сама розбереться, де добре, а де таке собі. Добре увійде в неї як своє, а таке собі швидко забудеться. Все розділиться, як на вітрі зерно від полови. Тепер я зрозумів це прекрасно, а тоді що ж… Був молодий та ще й начальник.

Завжди в хлоп'ячій компанії є хтось один, старший чи розумніший, що своїм характером чи авторитетом швидко підпорядковує собі інших. У тій школі в Сельці, як мені потім казав і Миклашевич, таким заводієм став Коля Бородич. Якщо ти пам'ятаєш, його прізвище стояло першим на пам'ятнику, а тепер стало другим, після Мороза. І це правильно. В усій отій історії з мостом саме Коля зіграв першу скрипку. Трагічну, звичайно, скрипку. Але що ж…

Я бачив його кілька разів, завжди він був поруч із Морозом. Плечистий такий, примітний юнак з упертим, мовчазним характером. Судячи з усього, дуже любив учителя. Просто був відданий йому безмежно. Щоправда, я ніколи не чув од нього жодного слова — завжди позирає спідлоба і мовчить, наче сердиться за щось. Було йому на той час, мабуть, років шістнадцять. За поляків, звичайно, не дуже навчався, у Мороза ходив у четвертий клас. І ще одна деталь: у сороковому закінчив той четвертий, далі треба було переходити в НСШ за шість кілометрів, у Будиловичі. Так він не пішов. Попросився у Мороза другий рік ходити в четвертий. Аби в Сельці.

Мороз, окрім того що навчав за програмою та влаштовував позаурочне читання книжок, займався ще й самодіяльністю. Художньою, звісно. Ставили, пам'ятаю, «Павлинку», інші п'єси, декламували, співали, ну як заведено. І, певна річ, були в них антирелігійні номери, всілякі там байки про попа і ксьондза. І оті номери, мабуть, комусь не сподобалися, про це дізнався й скрилівський ксьондз, котрий під час служби на якісь там свята зневажливо бовкнув про учителя із Сельцівської школи. Як з'ясувалося потім, негідно образив його за кульгавість, наче він був у тому винен. До речі, про це довідалися пізніше. А спершу сталося от що.

Одного разу в їдальні зустрічає мене прокурор, усе той же Сивак, і каже: зайди в прокуратуру. Я вже говорив, що страшенно не любив цих візитів, але ж не відмовишся, мусиш іти. І ось, виявляється, в прокуратуру надійшла скарга від скрилівського ксьондза на злодія, що вліз у святий храм і опоганив вівтар, чи як там у них, католиків, називається ця штуковина. Щось написав там. Прислужники, одначе, спіймали осквернителя, ним виявився сельцівський школяр Микола Бородич. Тепер ксьондз і група парафіян звертаються до влади з проханням покарати зловмисника і його вчителя.

Що тут робити — знову розбиратися? Через тиждень у Сельце виїжджає слідчий, дільничний, якесь духовне начальство з Гродно. Бородич не відмовляється: так, хотів помститися ксьондзу. Але за кого й за що — не говорить. Йому кажуть: не зізнаєшся щиро — засудять, не подивляться, що недоліток. «Ну й хай, — каже, — засудять».

І що ти думаєш, чим скінчилося? Мороз усю провину взяв на себе, довів начальству, немовби все це — результат його не зовсім продуманого виховання. Їздив кудись у центр, клопотав — і хлопцеві дали спокій. І ксьондзи відчепилися. Чи треба говорити, що після цього не тільки школярі з Сельця, але й селяни з усієї округи стали дивитися на Мороза, як на якогось заступника. Що в кого було тяжкого чи незрозумілого — всі до нього йшли в школу. Цілий консультаційний пункт з різних питань відкрив. І не лише пояснював чи давав поради, ще й сам клопотався про все. Кожну вільну хвилину — то в район, то в Гродно. По оцьому самому шосе — на підводах чи випадкових, не частих тоді машинах, а то й пішки. І це кульгавий чоловік з ціпком. І не за гроші, не з обов'язку — так просто. За покликанням сільського вчителя.

Знайди тепер такого вчителя.

Певне, ми йшли по цьому шосе годину, якщо не «більше. Стало вже зовсім темно. Земля поринула в морок, туман оповив низини, сосновий ліс недалеко від дороги зачорнів нерівним зубчатим гребенем на світлуватому краї неба, де одна за одною запалювалися на ніч зірки. Було тихо, не холодно, але свіженько й дуже привільно на спустілій осінній землі, трохи пахло свіжою ріллею з полів, а з дороги — пилюгою, нафтою, асфальтом. Я слухав Ткачука і підсвідомо вбирав у себе урочисту велич ночі, неба, де над сонною землею починалося своє, незрозуміле, вічне й недосяжне нічне життя. На небокраї, обіч дороги вже виразно і спокійно горіли сім зірок Великої Ведмедиці, над ними мигтів ківшик Малої з Полярною у хвості, а попереду, якраз над шосе, тоненько й гостро виблискувала зірка Рігеля, немов штемпель на ріжку сріблястого конвертика Оріона. І я мимоволі подумав: які все ж недолугі у своїй неприродній красивості грецькі міфи, хоч би от і про цього красеня Оріона, коханця богині Еос, якого вбила із ревнощів інша богиня, Артеміда. Однак ця оперна смерть вражає і чарує людство протягом тисячоліть його історії. Можливо, і в наш час багато хто погодився б на його місці на таку легендарну смерть і особливо на його космічне безсмертя у вигляді цього туманного сузір'я край зоряного нічного неба. На жаль, це недоступно нікому.

Міфологічні трагедії так мало схожі на наші земні, як опера на саме життя, хоч би ось і в тому самому Сельці, про яке тепер, переживаючи усе знову, оповідав мені Ткачук.

— І ось — війна.

Знаєш, хоч скільки ми до неї готувались, хоч як зміцнювали оборону, скільки читали, думали про неї, а звалилася вона несподівано, наче буря в погожий день. За три дні від початку, якраз у середу, тут уже були німці. Місцеві, тутешні селяни, знаєш, ті вже звикли за свій вік до частих перемін: як-не-як, а за життя одного покоління — третя зміна влади. Звикли, ніби так і