Вольфганг Шрайєр - Акротірський шпигун

мелодійна триголоса сирена фордівського «Лінкольна» не могла розігнати їх — на сигнали вони відповідали страшенним галасом. Сподіваючись, що Вальполь наважиться прорватися, я сховав голову за дошку приладів управління і потягнув за собою Гелен. Проте, коли машина зупинилась, ми знову випростались. Я машинально схопився за свій службовий пістолет, що був нашою єдиною зброєю.

— Бога ради, не виймайте свого револьвера, — прошепотіла Гелен. — Цим ви нічого не досягнете.

Люди, що перегородили нам шлях, мали жалюгідний вигляд, їх можна було прийняти за бандитів, але більшість з них не мали ніякої зброї. Керували цією дикою зграєю два чоловіки. На них були довгі, убогі сорочки з бавовняної тканини і взуття, яке навіть важко описати; холоші їхніх злиденних штанів були запхнуті в саморобні шкарпетки з грубої шерсті, що сягали їм аж до колін. А за поясами у них я побачив ножі…

— We are Americans! — кричав їм Вальполь. — We are no English! Ho інглізі! — він вжив навіть грецьке слово, щоб запевнити, що ми не англійці.

Та, на жаль, мій мундир заперечував вірогідність його запевнень. Нас оточили й почали погрожувати кулаками, деякі селяни розмахували палицями і навіть косами. На другий день мені стало відомо, що всього за кілька годин до нашої появи в цьому селі англійський танк через необережність повалив огорожу, розчавив дві чи три кози і тим викликав незвичайне обурення місцевих жителів. Для того, хто знає, що для бідного кіпрського селянина означає коза, неважко це зрозуміти.

Як і взагалі в таких випадках, партизани, що блукають у горах, скористалися цим нещастям, щоб підбурити людей, підігріти їх ненависть і підбити до антибританської демонстрації; безсумнівно, цей заколот був справою їхніх рук.

Оскільки нам не було ніякого сенсу зв'язуватися з розлюченою юрбою — особливо тому, що ми зовсім не знали мови цих людей, — я заклинав Вальполя ввімкнути задній хід і обережно пробиватися назад. Але він не слухав мене і продовжував запевняти їх, що ми не англійці. Таким чином, наша доля була в руках тих двох відчайдушних ватажків, якщо сільські жителі взагалі слухалися їх.

Я скинув свій офіцерський кашкет і опустився якомога нижче на сидіння, щоб не дратувати цих людей виглядом свого мундира. Я вже не міг перешкодити Гелен, яка вибралася через мене з машини, оббігла навкруги і, розмахуючи руками, почала щось кричати на ватажків тієї банди. Через шум, що зчинився. навколо «Лінкольна», я не міг будь-що зрозуміти з того, що вона кричала, тим більше, що Вальполь, мов папуга, повторяв своє «но інглізі». Я не можу навіть сказати, якою мовою вона говорила; її жести нагадували розмову південних французів або італійців. Лише пам'ятаю, що я був дуже стривожений і, тримаючи закривавленою рукою пістолет, уже пересунув назад запобіжник. Якби хтось зачепив дівчину, я б вискочив із машини і на перший раз попередив би бандитів пострілом в повітря… хоч стріляти в даній ситуації було й небезпечно.

Кілька хвилин усе висіло на волосинці. Потім Гелен, жива й неушкоджена, повернулася до машини, звеліла мені пересунутися на середину сидіння й мовчки заходилася перев'язувати мою руку. А юрба раптом розійшлася. Люди розсипалися на всі боки так само швидко, як спершу оточили нас, і більше не звертали на нас уваги.

— Годдем, — буркнув Вальполь, — нарешті вони мене зрозуміли. — На лобі у нього перлинами блищав піт.

Перед нами знову лежала осяяна сонцем безлюдна дорога; наших противників ніби поглинула порепана земля. Недалеко від нас я побачив зруйновану огорожу, а за нею убогу хатину з пошкодженим фасадом.

Що ж сталося? Невже репетування Вальполя або погрози Гелен примусили роздратованих греків відступити?.. Я довідався про це багато пізніше.

— Треба повертати назад, — сказала Гелен. — Лейтенант Андерсон поранений, боюсь, що у нього перерізана артерія.

І справді, крізь пов'язку сочилася кров, і з кожним ударом пульсу я відчував біль у передпліччі.

Не гаючи ні секунди, Вальполь повернув машину, його автомобіль мав жалюгідний вигляд, нараз він утратив весь свій блиск. Всередині валялося бите скло, дзеркало водія й спідометр були розбиті, капот мотора покоробився, переднє сидіння в кривавих плямах, а з моєї руки все ще сочилася тепла кров.

— Їдьте спокійно, але трохи швидше, — сказала Гелен Вальполю, — і зупиніть машину біля військового складу.

Вона звеліла дістати з багажника аптечку, швидко покопалася в ній і, вийнявши звідти бинти, наказала мені:

— Скидайте мундир… Почекайте, я допоможу вам… Треба спробувати перев'язати кровоносні судини на вашій руці.

Так закінчилася наша друга вилазка до Акротірі.

Після цієї пригоди я став частіше бачитися з Гелен. Вона була привітна зі мною, але при всій своїй люб'язності трималася на певній відстані, — здавалося, не забувала про своє походження з вищих верств суспільства, на що мені досить тактовно натякав Вальполь. Я сприйняв це як незалежний від мене факт. І все ж я спробував би зблизитися з нею, якби вона була не така гарна. Я ж не монах, а навпаки, дуже компанійська людина. Дома, в Ліверпулі, у мене були друзі, які регулярно приходили до мене. А тут таких не було, і, звичайно, я довго витримати не міг без товариства.

Мене тягнуло до неї тим більше, чим менше я був задоволений своєю діяльністю. В кінці серпня стало ясно, що в справі Вальполя я дійшов до мертвої точки. Йому абсолютно нічого не можна було закинути; і моє начальство, як видно, теж не вірило вже в його шпигунську діяльність. Зрозумівши це, я скористався часом, щоб відпочити і дати загоїтись рані. Мої щотижневі звіти ставали дедалі біднішими, і в відділі контррозвідки зовсім не критикували мене за таку роботу.

Лише через три тижні виявилися деякі обставини, що знову збудили в мені пристрасть до розслідування. Про це я хочу розповісти докладніше.

В понеділок, третього вересня, мене викликали в штаб військово-повітряних сил для особистого звіту. У вестибюлі я зустрів ізраїльського і турецького офіцерів зв'язку; останнього розпізнав по тому, що він, крім зірочок, носив на погонах ще й емблему