Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Зовсім хлопця затисли!..

Під хор цих дружних голосів Жак підвівся, схопив клітку і міцно встановив її на коліна власника. Потривожений папуга щось забуркотів.

Загальне співчуття пасажирів цілком було на боці Жака. Дворянинові несила було з ним сперечатися. Жакові якраз би й зупинитись, але він так розходився, що не стримався і далі сипав дотепами:

— Посунься, Шарль, сідай як слід на своєму місці. В тебе квиток не гірший, ніж в інших. Ми з тобою, щоправда, не так виховані, як його милість. Та що поробиш! Ми ж бо не вчилися в панських пансіонах. Але ж пан дворянин і, мабуть, добре пам'ятає, що казав Шамфор[8] про виховання і такт. Так от, Шамфор казав: такт — це добрий смак у поведінці, а виховання — добрий смак у розмові. Ти зрозумів, Шарль?.. Ваша милість, певна річ, поділяє думку пана Шамфора?

Зовсім приголомшений знаннями сільського хлопця, дворянин спалахнув:

— Будь-якого папугу можна змусити повторювати все, що хочеш!

— Безперечно! Але ж треба знайти потрібні слова, а цього папуга, далебі, сам не зможе. Як шкода, ваша милість, що ваш папуга виявився, мабуть, нездатним! Він хоч і бурмотить щось незрозуміле, але не думаю, щоб це були вислови великих умів.

Дворянин цього разу промовчав. Жакові цього тільки й треба було. Він весело мовив до Шарля:

— Ось тепер нам буде зручно розмовляти!

Шарль розпрямив плечі і радо посміхнувся. Бувають такі обличчя — глянеш, і не видається воно привабливим. Риси грубуваті, ніс трішки кирпатий, а губи занадто товсті. Очі… Їх теж не помічаєш, та раптом — яке диво перевтілення! Товсті губи розпливлися в усмішці, та якій сліпучій! Відкрилися два ряди рівних зубів, один в один. Виявляється, й очі гарні — в них світиться добра, щира душа.

За півгодини Шарль і Жак стали друзями. Новому знайомству не могли завадити люті погляди дворянина й Жакової сусідки. Квола стара співчувала панові і, не насмілюючись висловитися вголос, непрямо давала зрозуміти, як вона зневажає цю мужичню.

Виявилося, що Шарль майже на рік старший од Жака: йому вже виповнилося сімнадцять. Рідне село він хоча й навідував, але цілком освоївся з Парижем і почувався там як риба у воді.

Шарлю дуже сподобалось, як його новий приятель розмовляв з дворянином, і, оглядаючи Жака з ніг до голови, він охоче запропонував:

— Я покажу тобі Париж. Цілий тиждень я працюю, зате щонеділі вільний. Ми підемо з тобою в Булонський ліс. Там ти побачиш придворних дам. Вони виїздять кататись у розкішних каретах з ліврейними лакеями на зап'ятках. Усі красуні, одна в одну. А потім я покажу тобі справжнє чудо — Пале-Рояль…

— Ну, а Бастілія? — зненацька запитав Жак.

— Що — Бастілія? Фортеця як фортеця і стоїть, як стояла.

— А тобі що, в Бастілію закортіло? — запитав дворянин. Він був не на жарт ображений тим, що в їхній сутичці останнє слово було за Жаком. — То ти не турбуйся: вона не для таких пройдисвітів, як ти. З тебе вистачить і Ля-Форса!

Жак засміявся:

— Ай справді шкода, що я не дворянин і ви зі мною не поб'єтесь об заклад. А то я б заклався, що до тюрми скоріше потраплю не я, а… хтось інший!

Обличчя дворянина почервоніло, рука судорожно стискалась і… розтискалась. А Шарль весело посміхався: він хоч і був несміливої вдачі, та позубоскалити любив, недарма жив у Парижі три роки.

Настав час обідати. І Шарль щедро виклав з чистої картатої хустки домашні гостинці: круті яйця, свіже масло, домашній сир і навіть шматок сала. Жакова провізія була значно злиденніша. Бабуся з матір'ю дали йому на дорогу все, що змогли: паляницю білого хліба, кілька головок часнику і повен кошик винограду та слив. Щоправда, фрукти, перемощені виноградним листям, мали дуже привабливий вигляд, але добрий Жаків апетит важко було вгамувати скромними дарунками саду з Таверні.

Десять діб трусилися наші мандрівники в диліжансі. Багато разів за цей час змінили коней: буланих, гнідих з підпалинами, із зав'язаними вузлом хвостами. Дворянин зустрів у диліжансі знайомого і, щоб бути до нього ближче, помінявся місцями з якимсь дідусем, отож ніщо більше не заважало розмові нових друзів.

— А чи скоро Париж? — з цікавістю питав Жак, безперестанку виглядаючи у вікно.

Адже Шарль проїжджає цю довгу дорогу не вперше і має добре її знати.

— Скоро, скоро! — заспокоював його Шарль.

— А це що? — Жак показав на невелику дерев'яну будівлю, повз яку вони проїздили. Запитав тому, що неподалік цього непоказного будинку біля будки стояв вартовий.

— Та це застава! Ми вже в Парижі! — І, помітивши, що Жак не зовсім уторопав, що це означає, охоче пояснив: — Застава! Митниця. Її ще бар'єром називають, їх багато, у всіх кінцях Парижа. А існують вони для того, щоб брати мито з товарів, які везуть в Париж… І хоч збудовані застави з дерева, та їх можна було б із щирого золота робити, коли б на їхнє спорудження витрачали ті гроші, що тут беруть з селян за провіз зерна, м'яса, вовни…

— Ось воно що! — тільки й мовив Жак.

У міру наближення до Парижа його хвилювання зростало. Він не думав уже про рідне Таверні. Але Париж?.. Що то він там знайде? Як його зустрінуть у тітки? Чи пощастить йому передати бабусин наказ? І як він знайде сліди Фірмена?

— Ми й у Парижі дружитимемо? — з деякою непевністю запитував удвадцяте Шарль.

— А хто ж нам завадить! Друзів у Парижі в мене нема. У дядька самі лише дочки. А яка користь з дівчат!

— Я тобі все покажу, — переконливо запевнив Шарль. — І якщо тобі не сподобається книжкова справа, поговорю з хазяїном Бажоном. Може, й ти підеш у ювеліри.

— Н-ні, — щиро відповів Жак. — З книжками мені легше.