Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Та воно-то так, але знаєш, скільки ювеліри заробляють!

— Кажуть, зберуться Генеральні штати і вкоротять усім прибутки, а бідним надбавлять. От ювеліри й залишаться зі своїми коштовностями. Хто їх тоді купуватиме?..

— Це вже ні, — з глибоким переконанням промовив Шарль. — Поки є придворні дами, купуватимуть і коштовності.

Жак не знав, що відповісти.

— Ти, головне, не поспішай виходити без мене. Зачекай, поки всі пасажири вийдуть. Бо заґавишся, забудеш адресу і до дядькової крамниці не втрапиш.

— Я без тебе й кроку не ступну! — запевнив Жак. Здаля Париж видавався йому страшним, чужим. Чи то ж важко в ньому заблудитися! Удвох певніше.

Шарль розповів новому другові, що наймає комірчину на вулиці, розташованій зовсім недалечко від кварталу, де міститься крамниця дядька Жульена.

— Дивися не поспішай виходити з диліжанса! — раз у раз повторював Шарль. — А якщо тебе відтиснуть од мене, нікуди не йди і чекай там, де зупиниться диліжанс!

— Так оце Париж?! — з подивом і розчаруванням вигукнув Жак, коли диліжанс струсонуло так, що всі пасажири мало не попадали зі своїх місць.

— Приїхали! Виходьте! — гукнув кучер, на ходу збираючи поклажу, що попадала.

У диліжансі почалася метушня. Кожен намагався відшукати свій багаж, відв'язати од верхньої поперечки сумку, саквояж, кошик. Увесь Жаків скарб був при ньому, тому він перший опинився біля виходу. А Шарль забарився: дворянин, виходячи, штовхнув своєю кліткою стару, речі її розсипалися, вона здійняла лемент, і Шарль кинувся їх збирати.

Зістрибнувши з високої приступки просто у велику калюжу, Жак зупинився як стій.

Було чого дивуватися: напередодні йшов дощ, і на вулиці була непролазна грязюка. «Зовсім як у нас у Шампані», — подумки визначив Жак. Темно, лише де-не-де блимне тьмяне світло ліхтаря, а за два кроки майже нічого не видно. Бозна, куди ступнути. А кучер же сказав, що диліжанс зупиниться у самому центрі міста. Гарний же Париж, якщо він такий, яким постав перед Жаком на перший погляд!

Удалині Жак невиразно роздивився високі будинки, деякі навіть на чотири-п'ять поверхів; про них він чув, мріяв побачити їх. Та це вдалині, а тут темні, вузькі вулиці. Жак огледівся і побачив маленькі, брудні, що ніби вросли в землю, будиночки, вкриті черепицею. Здається, ніхто в цих будиночках не живе, у них самі тільки майстерні — столярні, ковальські, слюсарні. Двері прочинені і, незважаючи на пізню годину, в майстернях не припиняли роботу.

Забувши про Шарля, Жак несвідомо пішов вулицею. Його тягло далі, вперед. Кортіло дізнатися, що там, за рогом, і вже не здавалося так темно.

Скільки вулиць і майданів минув Жак і скільки спливло часу відтоді, як він необережно розлучився з Шарлем, Жак не помітив. В одній руці він тримав клуночок, а другою стискав адресу тітоньки Франсуази. Не довіряючи сам собі, він завчив її напам'ять: Сент-Антуанська вулиця, сімнадцять. Та зараз він найменше за все думав про те, щоб знайти крамницю тітки.

Що далі він ішов, вистукуючи по камінню важкими дерев'яними черевиками — сабо, то більше дивувався рухові на вулицях. На тій, куди прибув диліжанс, було зовсім малолюдно. А тут люди ішли, їхали на звичайних візках і в розкішних каретах, запряжених парою, а то й четвериком коней. Поряд з простолюдинами Жакові зустрічалися вишукано вбрані парижани, і, сп'янілий від цієї незвичної для нього метушні, він задоволено думав: «Так, це Париж! Це справді Париж!»

Несподівано він опинився перед сірим кам'яним громаддям. Вісім похмурих, важких веж неначе насунулися на нього. Неприступні стіни. Варта. Серце Жакові стислося. Перед очима постав кабінет отця Поля. Стіна, на ній засохлі квіти, що вінчають портрет Фірмена Одрі.

— Що це? — запитав він уголос, хоча й знав, що почує у відповідь.

— Ех ти, тютя! Питаєш! Та це ж Бастілія!

Вимовив ці слова кремезний чоловік у робочій блузі. Він підійшов упритул до Жака, і на Жака сяйнув ясний погляд широко розставлених сірих очей. Жак відповів незнайомцеві довірливим поглядом.

— Я, далебі, знав, що Бастілія тут, і в Парижі від неї ніде не сховаєшся, — сказав він щиро, — але я не гадав, що побачу її отак зненацька.

— А я тобі ось що скажу, друже, побачити її зовні краще, ніж ізсередини, — засміявся незнайомий.

Жак теж засміявся у відповідь.

Він ледь відірвав погляд від веж Бастілії, немовби його притягало до них магнітом. Тільки тепер він згадав про Шарля. Як же це він зовсім забув про нього, загубив! А ще набивався йому в друзі! Що подумає про нього Шарль? Адже Жак навіть до ладу не дізнався, де той живе, як його прізвище. Щоправда, Шарль таки додумався, взяв його адресу. Та чи розшукає він Жака? Чи потрібний йому сільський хлопець, випадковий знайомий по диліжансу, тут, в Парижі? До речі, а де папірець з адресою тітки Франсуази? Задумавшись, Жак запхнув його невідомо куди. Він довго порпався в кишенях. Зник! Коли ж нарешті він знайшов його у себе за вилогою, то побачив, що той незнайомець, який так припав йому до душі, ще тут і весело на нього позирає.

— Скажіть, добродію, — звернувся до нього Жак, — що це за вулиця і чи далеко звідси до Сент-Антуанської вулиці?

— Ми з тобою стоїмо зараз на вулиці Сент-Антуанського передмістя, а я живу якраз там, куди тобі треба. Ходімо разом! Сент-Антуанська вулиця, яку ти шукаєш, починається он там, за рогом.

Дорогою Жак дізнався, що незнайомця звуть Мішель Гамбрі, що він фарбар шпалер на фабриці Ревельйона і добре знає родину дядька Жюльєна, бо живе по сусідству.

Будинок, де мешкала тітка Франсуаза, нічим не вирізнявся з-поміж інших, серед яких стояв.

Жаку відчинили не відразу. Оглянувши його забризканий багнюкою одяг, сабо, що лишали на чисто вимитій