Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

сказати, проїзд коштує шістнадцять су[5] за кожне льє[6]. А від Труа до Парижа було не більше й не менше як тридцять п'ять льє.

Ось чому, коли він побачив величезну, громіздку карету із здоровенними колесами, всю обвішану ззаду і з боків всіляким багажем, і запряжений у неї шестерик різномастих коней, Жак відчув повагу до небаченого екіпажу, немовби той був часткою самого Парижа. Він пропхався зі своїм невеличким клунком у двері диліжанса, але грубі вигуки пасажирів, яким він, пробираючись вузьким проходом, ненароком наступав на ноги, ледве не змусили його відступити. Та розмірковувати було ніколи, і Жак сів на вільне місце.

Кучер в обшитій сріблястими галунами куртці і в червоній жилетці, який виконував одночасно і роль кондуктора, швиденько перелічив подорожан, перевірив їхні квитки. Скочивши на правого переднього коня, він дав знак другому візниці, що сидів на передку. Той стьобнув коней довжелезним батогом, і диліжанс, підстрибуючи, з гуркотом покотився вибоїстою, поритою ковдобинами дорогою. Спочатку в Жака запаморочилася голова від оглушливого гуркоту колес, та й ланцюги, якими був прив'язаний багаж, безперестанку скрипіли. Та поволеньки Жак оговтався і почав роздивлятися.

Праворуч сиділа худенька бабуся з кошиками, баульчиками саквояжами і великим ридикюлем, який затуляв від Жака її обличчя, ліворуч — молодий хлопець в міському одязі. Хлопець сидів зовсім зіщулившись, бо з другого боку біля нього всівся дебелий чоловік дворянин, як подумки визначив Жак. Ручного багажа у дворянина не було, та зате він тримав велику клітку з зеленим папугою. Дворянин був явно з небагатих: такі не мають власних карет, на своїй землі не сидять, але пихи у них через край. Особливо коли їм доводиться стикатися з простолюдинами. Вони ними гребують, зневажають їх. Та що ж вдієш, коли кишеня не дає змоги уникнути близького спілкування з ними!

До мандрів дворянин, либонь, звик. Диліжанс не здавався йому, як Жакові, за дивовижу. Він почувався як вдома і з сусідами не церемонився. Знявши шийну хустку, дворянин пересунув клітку і, щоб йому було зручніше, поставив її на коліна молодому сусіді, а той зіщулився ще більше і, здавалося, зробився ще менший.

Жак спідлоба спостерігав за цією сценкою. Його все цікавило: і папуга, якого досі Жак бачив тільки на картинках, і обидва пасажири. Особливо привернув його увагу хлопець, як видно, його одноліток. Одягнений по-міському, напевне, бувалий, а бачиш, який тишко. Платив він, либонь, за квиток, як і всі, та скинути клітку не наважується.

І Жак не втерпів.

— Далеко їдеш? — запитав він юнака.

— У Париж. — Голос у хлопця був несміливий і тихий.

— Вперше?

— Ні, я там уже три роки працюю, — статечно відповів юнак і трішечки відсунув од себе клітку. — У ювеліра Бажона, чув?

Звичайно, Жак не чув про Бажона. Він заперечливо похитав головою. Але його діймала цікавість.

— Як тебе звати? Звідки ти їдеш?

— Звуть мене Шарль. Я додому до своїх їздив. Тепер повертаюся до хазяїна. А ти хто?

— Я — Жак Меньє.

У розмову втрутився дворянин. Міцно вмостивши клітку на колінах Шарля, він іронічно оглянув Жака з голови до ніг і, відверто глузуючи з нього, сказав так, щоб усі чули:

— А-а! Ти будеш із Жаків-простаків. Одначе, ти так називаєш своє ім'я, ніби за ним вимовиш гучний титул і ніби ти така знаменитість, що всі зобов'язані тебе знати…

У Жака на язиці вертілася готова відповідь: «Так, я з тих, яких ви кличете Жаками-простаками. І ім'я моє поки, можливо, невідоме. Та якщо вам його мало, добродію, то взнайте моє прізвисько. Мене в селі називають Жак Задирака!»

Але уроки отця Поля не минулися дарма. І Жак мовив якнайчемніше, хоча в голосі його відчувалося приховане глузування:

— Ви маєте рацію, ваша милість, похвалитися мені нічим. Ім'я моє незнатне. Та й те правда, хвалитися можна лише тоді, коли нема нікого іншого, хто б тебе похвалив.

— Що?! Що ти патякаєш?

— Це не я кажу, ваша милість, а великий Еразм![7]

— Хто? Хто? Який там ще Еразм? — Обличчя дворянина почервоніло.

У диліжансі всі вмовкли, прислухаючись до розмови

— Еразм Роттердамський, якщо дозволить ваша милість. Еразм, рука якого написала «Похвалу глупості».

— А ти звідки це знаєш? — запитав дворянин, не приховуючи свого подиву.

— Я вчився і читав цю книжку, хай дозволить мені сказати це ваша милість.

Дворянин, як і гадав Жак, був не з вчених і не знав, що відповісти. Начитаність Жака, його вміння вчасно знайти потрібне слово збентежили й зачепили за живе дворянського неука.

А Жак, мовби нічого й не сталося, звернувся до Шарля:

— Скажи, Шарлю, тобі зручно їхати з папугою на колінах? Якщо ні, то щиро скажи про це панові. Адже, коли я не помиляюся, ти заплатив за свій квиток саме стільки, скільки й він.

Відбулася б така зухвала розмова лише за півроку до цього, не минути б Жакові лиха. Довелося б його спині скуштувати дворянської палиці. Але часи змінилися. І хоча ніхто й не наказував аристократам бути обережнішими, вони самі тепер побоювалися настроювати проти себе населення. Від селян можна сподіватися зараз будь-яких неприємностей. Нині лихий час — кого тільки не стрінеш в диліжансі. Одного шибеника підтримає другий, глядь — встряв і третій. Не встигнеш і озирнутись, як опинишся один проти двадцяти. І пригадають тобі не тільки власні гріхи, яких у кожного набралося чимало, а ще й гріхи усіх твоїх сусідів. Отож краще не зчеплюватися…

А в цей час із глибини диліжанса почулися голоси: