Андраш Беркеші - Агент №13

професор і вийняв із бара пляшку абрикосової горілки. — Сподіваюся, що не найстрашніше. — Він налив у чарки горілки і цокнувся з гостем. — Знаєте, моя сестра — дуже вольова людина. Міцна, як сталь. Цим вона мене завжди дивувала.

«Вольова…» — подумав, сідаючи на диван і заплющуючи очі. Таборі розумів, що не личить так робити, бо, може, Губер хоче побалакати з ним. Але нічого не вдієш, тепер не до гостя. Його дуже хвилювало здоров'я Бланки. Ще й досі у вухах лунали її слова, сказані колись: «Якщо відчую, що не можу далі, я знатиму, що робити. Не хвилюйся, це ще не кінець». Потім згадалася їхня розмова тоді, вночі, і защеміло серце, дрож пройшов усім тілом. «Не говори ти мені, Мате, про силу волі. Бо твоя сила волі тільки для того, щоб підкоряти собі інших. Це твоя воля зіпсувала мені життя. Я не дорікаю тобі, адже то було давно. Але свої борги кожен з нас колись мусить сплатити. Тепер настала твоя черга». Ні, Бланка помиляється. Він мав силу волі, але вона похитнулася тоді, коли побачив біле як крейда обличчя померлої Ірини. А зовсім занепав духом тільки в день похорону, коли труну з її тілом опустили на кладовищі в яму.

— Дозвольте вам налити, пане професор? — мов уві сні дійшов до його свідомості голос Губера.

— Будь ласка. — І він мимоволі простягнув руку.

Повернувся Казимир. Зовні він здавався спокійним.

— Усе гаразд, — сказав інженер. — Не хвилюйтесь. Знаєте, у матері міцний організм, але їй шкодить сонце. Та вона все-таки щодня подовгу буває на сонці.

— Не хочу втручатися у ваші справи, але на вашому місці я обов'язково викликав би лікаря…

— Маєте рацію, пане, — підтримав його Казимир. — Обов'язково викличемо лікаря. Хоч не думаю, щоб з нею було щось страшне. Мабуть, просто стомилася. Надто вже багато бере на себе. Чотири тижні тому нас покинула домробітниця. З того часу вона сама прибирає, варить…

Губер з інтересом слухав його, а про професора неначе забули. Казимир сів на бильце крісла і подумав: «Власне, навіщо я розповідаю про це німцю? Невже не можна поговорити про щось інше?»

Це запитання так і залишилося без відповіді. Наче загіпнотизований поглядом Губера, який уважно слухав його, Казимир захоплено повів далі:

— Смерть Меннела приголомшила її. Адже того дня вони снідали разом. Меннел був веселий, розповідав анекдоти. Можете собі уявити, пане, як це на неї вплинуло! Вони мирно сиділи на балконі, потім Меннел підвівся, поцілував руку моєї матері. Попросив її передати, що хотів би зі мною пообідати. Пішов від нас, насвистуючи якусь модну мелодію. А через півтори години дзвонять: Меннел утопився…

Таборі різко зупинився посеред кімнати:

— Півтори? Що ти верзеш! Не менш як дві з половиною години минуло!

— Можливо. Зрештою, хіба не однаково? — згодився інженер. — Химерна ситуація, чи не так?

— Химерна? Цікаво, що в цьому химерного?

Казимир запалив сигарету, глибоко затягнувся і випустив дим на її кінчик, який зажеврів.

— Така несподівана смерть, тим більше смерть молодої людини, не тільки трагічна, але й химерна. Ти не згоден зі мною? Шкода.

— Чому ні? Цілком згоден, — сказав Таборі. — Мене просто приголомшила ця трагедія.

— Абсолютно незрозуміло! — вигукнув Губер. — Ми в Гамбурзі теж були приголомшені і не могли збагнути, хто і за що вбив Віктора.

— Так, так. Ми теж дивуємося і не розуміємо. Хто і за що вбив Меннела? Навіть міліція перебував у такому ж стані, — сказав Таборі.

Казимир скептично махнув рукою.

— Наскільки я знаю міліцію, — промовив він, — ми ніколи не дочекаємося відповіді на ці питання.

Таборі, припершись спиною до каміна, дивився у сад.

— Хто знає, — промовив він. — Життя доводить, що, як правило, запитання не залишаються без відповіді. Я переконаний, що незабаром знайдуть злочинця. Або злочинців…

— Можливо, — сказав Губер, роздушуючи в попільниці недокурок сигари. — Але Віктору це вже не допоможе. — Він глянув на годинник, — Машина Меннела в гаражі?

— Так, — відповів Таборі. — Її дозволили забрати. Це власна машина Меннела?

— На це я зможу відповісти тільки після того, як побачу її, — відповів Губер. — Можливо, він приїхав на машині фірми. Але, може, й на власній машині марки БМВ-250.

— А це «мерседес», — вставив Казимир. — «Мерседес-280».

— Ключ від машини у вас, професоре? — запитав німець.

— Будь ласка, принеси ключі, — звернувся Таборі до інженера. — Вони на письмовому столі. — Він глянув на Губера. — Майор Балінт сьогодні вранці повернув їх мені.

Коли Казимир вийшов з кімнати, німець поцікавився:

— Машину теж обстежили?

— Навіть дуже ретельно, — відповів Таборі. — Шукали відбитки пальців. Не можу зрозуміти, навіщо це їм? Адже на будь-якій машині можна знайти безліч відбитків…

— Мабуть, це передбачено інструкцією розслідування. На мою думку, розслідування, як і будь-яка інша робота, має свою технологію, — ввічливо проказав Губер.

Повернувся Казимир. Передав ключі і запитав, чим іще може бути корисний.

— Спасибі. Не турбуйтеся, я й сам добре знаю машини цього типу.

Інженер байду; ке глянув йому вслід, потім приліг на диван і втупився поглядом у люстру з кованого валіза, що звисала з середини стелі. Він відчував, що дядько ось-ось заговорить. Примусив себе заспокоїтися. Вирішив не сперечатися з ним, що б той не сказав. Усе одно марна річ. Закурив. Попільницю поклав собі на груди.

— Мені хотілося б, щоб ти запам'ятав, сину, — почав професор.

Казимир мовчки випускав дим у стелю.

— Я до тебе звертаюся!

— Чую. Чекаю, що скажете далі. — Почував, що відповідь його не була дотепною. Голос нервово тремтів.

— В цьому будинку я господар…

— На цьому ти так часто наголошуєш, що я аж ніяк не міг би забути. Якби навіть хотів, — усміхнено, спокійно, з лагідними нотками в голосі сказав інженер.