Олексій Петрович Стороженко - Марко Проклятий

грудях серце, глянувши на рідне село. Усе, що тільки було у його милого на світі — сужена, мати, сестра, усе неначе живе стало перед його очима. «Чи живі ж вони, чи здорові?» — подумав Кобза, замислившись. Змінився він на виду, і брови насупились, як спало йому на думку запитання Марка: «А хто тобі поручиться, що сужена твоя і досі тобі вірна, і досі тебе кохає?» — «Ні, ні! — заспокоював сам себе Кобза. — Зінька мене кохає; душі в собі не чує, вона чесного роду і не накине на себе недоброї слави!..» — Було вже за полудень. Слобода геть-геть простяглась понад річкою, і хати, оточені вишневими садочками, привітно виявлялись із-за липових і кленових заростей. Кобза став приглядаться, щоб побачить свою рідну хату, як з вулички по дорозі напроти його вийшло весілля.

Попереду, біля червоної корогви, казились п'яненькі молодиці і стара баба: танцювали, вибивали тропака і крутились з парубками; далі йшли молоді, а за ними музики, бояри, дружки, дівчата і народ і співали весільної: «Не бійся, матінко, не бійся, в червоні чобітки обуйся… ау!..»

Кобза, як не випинав баньки, щоб розгледіть молодих, однак не розгледів: одно далеченько, а друге в юрбі за народом не видко. Тільки побачили молодиці Кобзу, зараз підбігли до його і зупинили коня.

— Січовик, січовик! — заторохтіли вони, хапаючи його за чоботи. — Злізай з коня, злізай, вип'ємо по чарці, потанцюй з нами!

— Тривайте! — гукав Кобза. — Глядіть, щоб кінь не забив котру.

— Не злякаємось ми ні тебе, ні твого коня, — верещали п'яненькі молодиці, — злізай, кажуть тобі; а не злізеш, то ми й самі зволочем тебе!

— Отак налигайся, — озвався Кобза, злізаючи з коня, — що й мене не пізнали?

— Павле! Павле! (так звали Кобзу), — скрикнули деякі молодиці, — чи се ж ти?

— А то ж хто?

— Чи ти ж живий? — питали вони, прозоро на його дивлячись. — Була ж така чутка, що ти вже вмер.

— Брехали їхнього батька сини та й вони з ними, — одказав Кобза, зареготавшись, — а ви мені скажіть, чи живі та здорові моя Зінька, ненька, сестра?

— Зінька! — озвались молодиці, ударивши руками об поли, — отаке спитай!

— Ох, лихо! — загомоніли деякі, одступаючи. — Що ж теперечки буде?

Поки отак перекинулись словом, підійшов старший дружко з пляшкою, щоб почастувать січовика.

— Павле! — скрикнув він, витріщившись на Кобзу, і випустив з рук пляшку з чаркою. — Не в добрий же час тебе сюди принесло!..

Всі журливо дивились на Кобзу, куди поділись жарти й сміхи, а тим часом надійшли й молоді.

Побачивши Кобзу, молода з жахом одступила назад, а Кобза, глянувши на неї, змінився на виду і побілів, як крейда. Перед ним стояла його сужена Зінька, висока, сановита молодиця, в грезетовому очіпку, повитому тонким серпанком. Коралі й дукачі, як жар, горіли на її повних грудях. Музики й співи замовкли, усе неначе вмерло, і народ, обступивши Павла й Зіньку, дививсь на їх, притаївши дух…

— Зінько! — стиха промовив Кобза, укорливо дивлячись на неї. — Так-то ти додержала свого слова?

— Козаче, — од казала Зінька, схиливши на груди свою голову, — мене завірили люди, що тебе нема вже на сім світі… Матуся мене приневолила…

— Матуся приневолила, завірили люди, а ти швидко повірила, згодилась і навіки занапастила мою долю!..

— І свою, козаче! — Зінька затулила хусткою очі і гірко заплакала…

Один із старостів, з сивим вусом, підійшов до Кобзи.

— Слухай, козаче, — сказав він, узявши його за руку, — доля одчахнула од тебе твою сужену, а бог з'єднав її з другим!.. Іди ж собі до твоєї неньки і заспокой стареньку, бо й вона дуже за тобою вбивається!

— Ідіть, ідіть, чого стали? — гукали деякі старости і дружки. — Не поможеться, нічого розмовляти!

— Не піду, — скрикнула Зінька не своїм голосом, озирнувшись на молодого, — нехай з ним ті йдуть, що мене завіряли, нехай живе з тією, котра мене приневолила!..

Зінька зірвала з себе квітки, очіпок, рвонула намисто — і коралі, і дукачі посипались на землю.

— Павле, — заголосила вона, кріпко обхватуючи руками його шию, — прости мене нещасливу, я од тебе одреклась, одрікаюсь і од світу божого!

Ледве розвели руки Зіньчині і одірвали небогу од Кобзи. Весілля стало неначе похорони: ті молодиці, що співали й казились, захлипали, веселе товариство і приданки повісили голови, а молодий стояв, як опарений, понурившись, і не посмів і очей звести на Зіньку.

— Рятуй мене, Павле, — голосила Зінька, пручаючись, як несамовита, — рятуй мене нещасливу! — й зомліла на руках старостів і дружок.

Перезва повернула назад у село. Попереду несли Зіньку, розпатлану і розхристану, неначе мертву; за нею народ, а позад усіх ішов молодий, похнюпивши ніс. Зостався тільки Кобза на тім місці, де побачив Зіньку, і деякі з приданків збирали розкидане намисто й дукачі. Довго стояв бідолаха, замислившись, а там, знявши кабардинку, глянув на небо і, важко зітхнувши, промовив:

— Мій боже милий! Дякую тобі, що звів мене з Марком, не піду я по його дорозі, покоряюся тобі, нехай буде надо мною свята твоя воля!..

З останнім словом Кобза перехрестився і пішов до матері. Стара сиділа з дочкою на призьбі і здалека вгледіла сина. Незчулась вона, як кинулась йому назустріч, повисла на шию і тулила його до свого серця. Вона думала, що навіки втратила сина, аж несподівано неначе сам господь повернув його до матері. Однак не радісно, а смутно гляділа стара на свого сина: таке вже бог дав серце матері, що коли її дитина жива і здорова, то щоб була і щаслива, тоді тільки його й задовольниш.

— Сину мій милий, сину мій любий, — журливо промовила мати, — нерадісною вісткою тебе стрічатиму…

— Знаю, мамо, знаю, — перехопив Кобза, — стрівся з нею… Нехай її господь помилує…

Кобза, привітавши сестру, оддав їй свого коня розсідлать, а сам із матір'ю увійшов у хату і, помолившись перед іконами,