Олексій Петрович Стороженко - Марко Проклятий

панів переведуться на шолудивих кошенят!..» — «Те-те-те! — скрикнув сатана, вищирившись, — спасибі тобі, Фарнагію, за твою вигадку! Дуже дякую… Теперечки і сам бачу, що буде: розумному досить. На віки вічні розійдуться ляхи з козаками. Ляхи з лукавства та з гонорства зведуться на невідь-що і так одуріють, що жінки між ними стануть розумніші од чоловіків. Вони будуть у жінок прихвосні, а нам воно й на руку ковінька… Накину я на їх німецького батька, московським морозом окочу та ще жидівського пива їм наварю, та й нехай п'ють, поки не луснуть. А у тих шмаровозів-козаків спалю усі слободи, хутори і не оставлю ні одної церкви, усі віддам жидам на оренду; зроблю з козачої матері мачуху і запроваджу між ними панство!»

Та й роздратував же мене такою річчю, диявольський син! Як крикну я: «Брешеш, сатано, ніколи сього не буде!..» І як стусону у ворота раз, удруге, та так їх з петлями з прогоничем і випер, та вкупі з ними і сам хряпнувся якраз на самого сатану і всю чортову старшину. Чорти перелякались, та врозтіч, а я як ухоплю чорта-патера за ноги і давай ним, неначе келепом [18], трощить бісів. Вони тікають від мене, а я, мов помелом, їх мету та все далі у пекло пру та пру; дуже-таки розлютувався і сам себе не тямив. А тут дивлюсь — неначе вулиця яка, усе казани, казани з гарячою смолою і сіркою, а в тих казанах киплять грішники; так я як ударю патером по казану, то він і перевернеться, гаряча смола та сірка, неначе вогненна річка, розливаються, а душі грішників пищать, як курчата, та ховаються по кутках.

…Отак добіг я до одного великого казана і тільки заміривсь, щоб ударить, коли дивлюсь, аж з того казана виглядують: моя мати, сестра і душі всіх тих, що я загубив; як заголосять: «Тікай, Марку, звідси, на сім світі ти нас не вирятуєш, а тільки на тім!» Як побачив я їх, то і патера з рук випустив; стою собі, як той телепень, та очима тільки лупаю. А тут де не взявся здоровенний чортяка, духом підхопив мене ззаду, а чортенята назлітались і миттю приробили йому довгенні крила, та й помчав він мене у те саме дупло, у яке спустився я в пекло. Може б, я випручавсь од чорта, що мене ніс, так бісів син став крутиться та й крутиться, мов та дзига. Голова у мене закрутилась, не опам'ятувався, як він мене і на сей світ виніс…

Прокинувсь, дивлюсь: сиджу я там, де мене яга посадила, біля каменя, і вже сонце встає із-за гори; ото цілісіньку ніч товкся по пеклу!.. З того часу отак, як бачиш, знов блукаю по світу і того діждався, що усе те здіялось, що намірялись у пеклі чорти зробить: брати стали лютими ворогами, ляхи звелись на невідь-що, запроваджають гемонську унію, а церкви божі у жидів в оренді…

Як скінчив Марко своє оповідання, вони дійшли до високої могили, од котрої простяглись дві дороги, одна просто, а друга пішла у праву руку. Був полудень, і сонце дуже припікало. Марко й Кобза зійшли на могилу і посідали, щоб трохи одпочить.

— Скажи ж мені, Марку, — спитав Кобза, — як бачу, ти усе знаєш: що ж теперечки буде з нашою Україною?

— Що буде, то один тільки господь знає, — одказав Марко, понурившись, — а те, що було, усі знаємо: гетьмана Косинського в Бресті живого замурували єзуїти в Августинськім кляшторі; у Варшаві Наливайка спалили у мідному бику; з Остряниці жили витягли; з Полуруса живого зідрали шкуру і тисячі ще других замордували лютими муками… Теперечки знов потече річка крові; побачимо, що-то зробить Хмельницький, чи поможе йому господь милосердний одчахнуть руський люд од дряпіжних ляхів і прихилить його до одновірного з нами народу, до однієї матері нашої православної церкви!.. Тоді вже ніхто на світі не розіб'є нашого братерства, хоч увесь світ стане за ляхів!.. Прощай же, козаче, — додав Марко, вставаючи і скинувши очима на дорогу, що пішла у праву руку, — прощай, се твоя стежка. Мені здається, що ми з тобою не раз ще стрінемось на тім полі, що орють шаблею, сіють смертю і поливають чоловічою кров'ю, думаючи, чи не виросте на йому щасливіша доля задля людей…

Кобза і Марко обнялись, пильно глянули один одному в вічі і розійшлись кожен по своїй дорозі.

V

Довго стояв Кобза на могилі, проводжаючи очима Марка; вже і гора його покрила, а йому здавалось, що Марко ще дивиться на його своїми вирлоокими очима і ніби чує поважну його мову. Жалем нило серце у Кобзи по Марку; однак як уже він не коверзував, щоб вирятувать його і навести на стежку спасіння, а нічого не здужав вигадать.

Надвечір приїхав Кобза у велику слободу. На майдані збилось багацько народу; якоїсь похмуро озирались вони і об чімсь радились. Глухо розносився по майдану їхній гомін, ніби приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині.

Побачивши січовика, громадяни оточили Кобзу і стали його розпитувать…

— Чи заступляться ж то за хрещений люд наші запорожчики? Чи вони поможуть нам оборонить святу віру і наші козацькії вольності?..

— Як-таки не заступиться, люди добрі, — одказував Кобза, зупиняючи коня, — на те ж вони й січовики, щоб боронить святу віру і хрещений люд; та вже й Хмельницький у коші щось радиться і порядкує…

— Чули, чули, — загомоніла громада, — прислав він і до нас гінця, привозили і грамоту з Києва од владики, і він благословляє нас на рушення!.. Оддячим диявольським синам, — гукали громадяни, — оддячим!..

Усюди, де проїздив Кобза, народ ворушився: усюди вже запобігли гінці Хмельницького з грамотою од владики і нараїли люд на святе діло. У сі слободи пограничної Московщиною України не заходили ще жовніри й ксьондзи, не шинкувала й жидова, так ніхто не боронив рушенню слобожан.

На четвертий день путі з високої гори Кобза побачив село Липарі. Дуже затокотіло в його