Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Може, поясниш мені, — директорка звернулася спершу до Клаудії, — що ти робила на тій парті?

— Я? Намагалася їх вгамувати.

— І верещала щосили? Нічого не скажеш, прекрасний спосіб!

— Зосю, що власне, трапилося? Як староста…

— Я більше не… — почала Зося й замовкла.

— Ні? — директорка здавалася здивованою. — А хто?

— Клаудія.

— Яка Клаудія?

Зося ледь помітно кивнула в бік однокласниці.

— Ось воно що… — директриса зітхнула. — Зрозуміло, — несхвально мовила вона.

— Але я справді…

— Не знаю, чи вилазити на парту й намагатися перекричати весь клас — це справді нормально. Хай там як, але твої зусилля були марними. Увесь клас отримає догани, ви теж. Незалежно від намірів, ви брали в цьому участь. А групу втишити можна лише авторитетом, запам’ятай собі. Повертайтеся на урок.

Дівчата мовчки вийшли. У коридорі не пролунало ані слова. Вони йшли поруч, проте жодна не озвалася. Так вони повернулися до класу. Професор продовжував урок і, здається, навіть не помітив їхнього повернення. У відповідь на запитальні погляди однокласників, Клаудія зневажливо махнула рукою. Це мало означати, що нічого страшного не сталося й що вона все залагодила. Побачивши підняті догори великі пальці, Клаудія відчула себе героєм дня. Так! Цього вона прагнула! Саме цього! Однокласники дивилися на неї з удячністю, хоча вона нічого для них не зробила. Але дівчина відчула себе важливою, потрібною. Уперше за рік, а може, за багато років. І вона більше не думала про те, щоб прохати Зосю помінятися з нею. Нема дурних!

Агаті переможний вираз обличчя Клаудії не сподобався. Чого це вона так розприндилася? І відразу після уроку історії перехопила її в коридорі:

— Як там наша петиція?

— Я над нею працюю, — Клаудія й досі перебувала в ейфорії, тож закопилила губу, наче йшлося про звернення президента до народу.

— То поквапся, бо часу обмаль. Нам от-от роздадуть цю форму й тоді всьому кінець. Нічого не вдасться зробити.

— Добре, добре! — промимрила Клаудія й подалася геть, переконана, що з Агатою можуть бути проблеми.

І проблеми справді не забарилися. Нова виникла того ж таки дня. Клаудія вирішила, що їй потрібна якась свіжа одежинка. Після уроків сіла до автобуса й вирушила на екскурсію секонд-хендами поблизу Вітрякової. Вешталася між вішалками, нічого цікавого не впадало в око. Вона вже зібралася вийти, аж тут випадково помітила просто божественну смарагдового кольору кофточку з ґудзичками, що нагадували кристали Сваровського.

Дівчина відразу спалахнула пристрастю до кофтинки. Її не зупинило навіть те, що розмір виявився дещо замалим (власне, Клаудія весь час планувала схуднути) і що грошей у неї не було. Проте такими дрібницями вона вже давно не переймалася. Узяла до примірочної кабінки кілька речей, а на вішалку повісила на одну менше. Ото й тільки. Усі так роблять. Принаймні більшість. Більшість її знайомих. Більшість, але ж не всі. І саме ця одна-єдина святенниця з’явилася в цьому місці й у цей час, невідомо, якого дідька!

Коли Клаудія збиралася повісити прихоплені речі й вийти на вулицю, наче нічого не сталося, бо в крамниці саме побільшало людей, що сприяло можливості непомітно злиняти, вона підвела погляд і відчула, як червоніє. Навпроти неї, лише за кілька метрів, стояла Агата з якоюсь чорною ганчіркою в руках. Її очі буквально свердлили Клаудію, немовби збиралися примусити її зізнатися.

Клаудія вже було подумала, що Агата зараз схопить її за волосся й штовхне до каси, щоб звинуватити в крадіжці. Однокласниця заперечно похитала головою, але нічого не сказала, лише продовжувала пронизувати її поглядом. Вона й оком не змигнула. Але Клаудія вже заспокоїлася, узяла торбинку й вийшла із крамниці. Агата наздогнала її на вулиці.

— Ти це вкрала?! — вражено вигукнула вона.

— Ну, то й що?

— Ти злодійка!

— Подумаєш, ніхто й не помітить. Теж мені велике діло — кофтинка за п’ять злотих! Ти що, не бачила, скільки там того шмаття? Не переймайся!

— Ти що, здуріла? Через якусь дурну ганчірку отак собі репутацію псувати? — Агата не могла збагнути, а Клаудії це почало набридати.

— Розслабся, ми ж вийшли й ніхто мене не спіймав.

— Ти що, не розумієш, що не про це йдеться?

— А про що?

— Про повагу до себе, — мовила Агата, причому схоже було, що вона говорить щиро. Але Клаудія вибухнула таким реготом, що Агата знітилася.

— Знаєш, до чого мені ця повага?

Відповідь могла бути лише одна.

— А якщо я повернуся й про все їм розповім? — запитала Агата.

— Ти цього не зробиш. Своїх не виказують. Зрештою, вони тебе запитають, чому ти не кричала, коли я виходила. І скажуть, що ти співучасниця. А ти, здається, хочеш бути святою, га? Ти завжди за все платиш? Ага, тепер мені зрозуміло, чому ти постійно виглядаєш так, ніби доношуєш лахміття чеченських удовиць.

Агата не відповіла. Розвернулася й пішла геть. Клаудія ще трохи подивилася їй услід, а тоді й собі подалася додому.

Кофтинки вона не повернула. Щоправда, не надто нею й натішилася, бо одежинка виявилася таки затісною. Надягла раз чи два, покрутилася перед дзеркалом, але вигляд їй не особливо сподобався. Пізніше віддала кофточку за пачку сигарет, вважаючи, що це незлецька оборудка. І хоча речі вона позбулася, проте прикре відчуття залишилося. Завжди, опинившись поруч із Агатою, а так було щопонеділка, щовівторка, у середу, четвер і п’ятницю (ну, хіба що котрась із дівчат сачконула зі школи), Клаудія почувалася ніяково. Вона бачила зневагу в погляді Агати, у вухах досі відлунювали слова: «Ти злодійка! Злодійка! Злодійка!»

Але ж вона не почувалася злодійкою. Була просто спритною, занадто спритною, щоб платити. Агата теж би так робила, якби вміла, але ж не вміє, бо вона розтелепа й просто заздрить Клаудії. А коли хтось заздрить, то мститься, казиться й принижує.

Версія була цілком вдалою. Була би