Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Забирайся! Марш додому, бігом! — киває на двері, але Давид не встає; присувається до неї й гладить по голові.

— Та ну, не ображайся. Я лише хотів, аби ти зрозуміла, що з тебе роблять ідіотку. Не знаю, у що ви там бавитеся, але ти лише скажи, і я кому слід натовчу пику, — починає цілувати їй шию. Клаудія завжди тоді лагідніє й за мить забуває про все на світі. Тоді існують лише вони та їхня пристрасть. Але нині Клаудія відсторонюється. Зі стиснутими губами, сплівши руки на грудях, вона сидить у куточку дивана, розлючена, аж губи тремтять.

— Іди геть! — цідить дівчина крізь зуби.

— Та ну, розслабся. Треба ж мати бодай трохи самокритики. Ну ж бо, ходи до татка!

— Не хочу!

— Ні, то й ні. Але затям собі, що хтось тебе круто лажає, а ти не доганяєш.

— Мене обрали старостою. Демократично, хіба ні? — говорить Клаудія, майже не розтуляючи вуст. — Де тут підступ?

— Звичайно, ти ж у нас взірець для наслідування. Вони тебе слухатимуться, робитимуть усе, що накажеш. Респект, Клаудіє, але я не вірю.

— Тоді катай звідси й більше не приходь! Геть! — і щосили жбурляє в нього подушкою. Якби в неї під рукою опинився ніж, Давид був би вже мертвим. Кров шумує їй у жилах, і якщо він додасть бодай слово, вона зробить щось справді жахливе.

Але Давид бачить, що дівчині неможливо щось пояснити спокійно. Не розуміє її поведінки, бо досі Клаудія сміялася з такого, казала, що її нудить від вигляду всіх цих охочих, які згрібають листя в парку або приносять макулатуру чи миють парти після уроків. Що гідність або є, або її немає. У неї гідність була, і вона жодного разу не брала участі у виставі для дитбудинку, не збирала солодощів на свята, не запалювала лампадок на могилах, не організовувала тієї чи іншої річниці, не збирала макулатури чи іншого сміття в День Прибирання Світу, не годувала пташок і не брала собак із притулку. Школа була місцем, яке вона ненавиділа, з’являлася там хіба що вряди-годи й лише коли її до цього примушували. Тоді що з нею сталося? Із глузду з’їхала? Або в неї дах поїхав, або…

— Чекай-но, а може, ти закохалася? — у Давидовому голосі не вчуваються ревнощі, бо всім відомо, яка в них угода.

— Забирайся… — шепоче Клаудія, обіймаючи подушку. Вона вже трохи заспокоїлася, і йому справді стає її шкода.

— Сорі, — він гладить її по голові. — Ти будеш класною старостою, — примирливо говорить Давид, бо Клаудія занадто класна дівчина, щоб ото гиркатися з нею через якісь дурниці.

— Умгу, — бурмоче Клаудія і, затиснувши ріжок подушки в зубах, лягає на бік, а Давид тихо виходить, збуджений і розлючений.

Наступного дня, із самого ранку, почалися події, завдяки яким Клаудія перестала думати про те, як скривдили її мати й Давид. Власне, вона перестала будь про що думати, бо на все бракувало часу й енергії. Клаудії доводилося без угаву залагоджувати конфлікти й стежити за подіями, які загрожували вийти з-під контролю. Спершу Каміла раптом заявила, що не сидітиме на історії біля Адріана. І коли всі почали вирішувати, хто, де і з ким ділитиме парту, раптом усі вирішили щось змінити. Коли зайшли до класу, запанував справжній розгардіяш. Бо до деяких парт бігло по шість осіб, а перші, ті, що ближче до вчителя, світили пусткою.

Історик, якого хтось давно й влучно прозвав «Професором», був як завжди зайнятий тим, що витягав свої нотатки, шукав окуляри у величезному портфелі й ще нічого не бачив, але Клаудія вже хвилювалася. Вона марно намагалася запанувати над усім цим безладдям, проте ніхто не реагував. Тож вона вилізла на парту й загукала в рупор зі складених долонь:

— ЗАМОВКНІТЬ УСІ!!! ТИША!!!

Учитель на мить відірвав погляд від нотаток, а далі заходився байдуже записувати щось у журналі.

— ТИХО!!!

Тим часом напруга в класі зростала. Збоку це виглядало навіть кумедно, неначе такий собі сучасний балет без музики. На заклики Клаудії не було жодної реакції. І перш ніж вона встигла злізти з парти, на порозі стала директорка. Її поява теж не відразу вгамувала цей шарварок. Проте голоси поступово вщухли, то тут, то там хтось вмовкав, за кілька секунд усі вже стояли непорушно, а Професор, який і досі нічого не помітив, зате встиг упорядкувати свої папери, встав і почав, як на кожному уроці:

— Та-а-ак… Французька революція… Що ж це за подія в історії людства? Поміркуймо разом.

У цю мить директорка кахикнула.

— Якими були її наслідки? Як вона вплинула на ментальність французів і, не біймося цього твердження, на спосіб мислення європейців? Це неймовірно, скільки…

— Перепрошую… — не витримала директорка. Її завжди дратували найменші прояви зневаги, а тут вона ще й не знала, чи ця зневага була навмисною, а чи випадковою.

— Що? — як завжди неуважний, Професор поправив окуляри й глянув у напрямку дверей. — О, пані директор! Будь ласка, будь ласка!

Його ввічливість дещо збила директорку з пантелику.

— Зосю, прошу до мене! — сухо кинула вона, не відповідаючи на запрошення.

— Але я… — почала було Зося, проте директорка знала краще.

— Жодних дискусій, прошу зі мною, і ти теж, — тицьнула пальцем на Клаудію. — Прізвище?

— Клаудія, тобто Кліщ.

— Прошу обох до мене.

Знічені дівчата йшли коридором, щоб отримати нагінку за решту класу. Клаудія вже шкодувала й думала про те, що Давид мав рацію, а її пошили в дурні як дитину. Тепер Зося йшла б собі до директорки сама, а вона сиділа за партою й базікала з Ягодою. Дах у неї поїхав чи що? З дуба впала? Ну чому вона думала тільки про те, як класно бути кимсь, а не про те, що оце буття кимсь примушує відповідати за решту й підставляти спину за інших? Цікаво, а може, удасться організувати перевибори й щоб