Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

знає його багато років, був би вельми подивований, підслухавши їхні розмови.

— Ми-ко-оль-цю-ю! — чується від хати протяжне. — Ми-ко-о-оль-цю!

Хлопчик лишає поклик без уваги. Навіть вухом не веде.

— Баба кличе, — каже дід.

Тільки після цього малий відгукується:

— Я тут.

—Іди обіідати, — так само співуче запрошує баба.

— Я-а не хо-очу, — і собі тягне хлопчик, але робить це доволі лінькувато, а позаяк баба продовжує наполягати, він підвищує голос: — За-араз.

Проте не робить жодного руху в бік хати. Дід легенько підштовхує його.

— Біжи.

— Нє-е, — заперечливо крутить головою. — Я на вас зачекаю.

Обідають вони під навісом літньої кухні. Сидять за столом один навпроти одного. Баба ставить перед дідом велику тарілку із зеленим борщем, а перед хлопчиком — маленьку. Дітвак невдоволено її відсовує.

— Хочу велику.

— Ти аби це з’їв, — каже баба. — Виростеш — буде тобі велика.

— Хочу зараз, — напосівся малий. — Хочу таку, як у діда.

Дід усміхається самими очима.

— Зате в тебе ложка більша, — заспокоює баба внука.

Той недовірливо дивиться на свою ложку, потім на дідову. Вони міряються ложками. На вигляд ложки однакові, але хлопчикові починає здаватися, що його справді більша.

— Ну добре, — погоджується.

— Дмухай, бо гарячий, — попереджає баба. — Тобі сметани покласти?

— Нє, — відказує малий, але зауваживши, що дід їсть зі сметаною, змінює думку. — Покласти.

Дід очищає від шкаралупи круто зварене яйце й кришить його в борщ.

—І мені, — просить хлопчик.

— Смачно? — запитує дід.

— Угу, — відповідає внук, схиливши лице над самою тарілкою, і гучно сьорбає, аж виляски йдуть.

Час від часу дід без особливого роздратування, неквапним, поважним рухом відмахується від надокучливих мух, яких під повіткою не менше, ніж бджіл на пасіці: вони виписують над столом мертві петлі і, пікіруючи, приземляються на край тарілки, а котра нахабніша, то — й у самий її центр, на острівець картоплини, щоб, утелепавшись усіма лапками в борщ, вдоволено ними потирати, чи то облизуючи їх, чи то так умиваючись. Хлопчик часом, не донісши ложки до рота, піддається спокусі й вихлюпує її вміст на голову такій чепурусі, бажаючи змити капосну в латаття щавлю й безславно втопити поміж шкварками в бермудських глибинах борщу, але щоразу муха виявляється спритнішою від нього. Помітивши непорядок, баба робить зауваження:

— Не пустуй, за столом так не поводяться.

Малий не звертає на її слова жодної уваги, ніби це не до нього мовиться.

— Діду, а в мух теж бог є? — запитує він.

Дід умочає в сіль пучок молодої цибулі й із апетитом хрумкає.

— Мав би бути, — відказує замислено, ніби зважує всі за і проти.

Хлопчик дивиться на діда пильним і якимсь майже застиглим поглядом, хоча водночас його руки перебувають в активному русі: однією описує ложкою дугу на столі, розмазуючи борщ (либонь, імітує роботу двірників на лобовому склі), а другою розминає в пальцях кавалок хлібного м’якуша.

— Діду, а вам цибуля в якому місці більше смакує: там, де біла, чи там, де зелена? — цікавиться; його погляд пожвавлюється, а руки завмирають.

— Мені однаково, — відповідає дід.

— А мені — там, де біла, біля корінця.

Хлопчик випускає з руки ложку й лізе за нею під стіл.

— Брись! — відганяє кота. — Він мою ложку облизав. Певно, голодний.

Кидає котові хлібний м’якуш.

— Не давай йому хліба, — каже баба. — Він не буде їсти. Я йому зараз вчорашньої зупи наллю.

Хлопчик вилазить з-під столу. Баба приносить йому чисту ложку.

— А давайте я буду їсти те, що біле, а ви — решту, — пропонує малий дідові.

Дід погоджується. Акуратно відрізає зелені пера від основи, подає білий короткий пагін онукові. Той пробує його на зуб. Але якось неуважно. Він уже забув про цибулю.

— А хто він — мушачий бог?

Дід доїдає борщ, старанно, перехиливши тарілку на бік, вичерпує все до останньої краплини.

— Не знаю.

Хлопчик крутить у руках чисту ложку, ніби не зважується її занурити в страву. Затуляє нею собі по черзі то одне, то око друге.

— Не грайся, бо зараз знов вкинеш, — пильнує за порядком баба. — їж бери.

Малий залишається глухим до бабиних засторог, для нього існує лише дід, із яким він веде серйозну чоловічу розмову. Хлопчик не зводить із діда очей, одне око трішки примружене, мовби він дивиться у видошукач фотокамери, метикуючи, поміститься картинка в кадр, чи потрібно змінити позицію.

— Може, Місько Гаплик? — робить припущення.

— Місько? — дід відривається від тарілки, глипає на онука. — Гаплик?!

Місько Гаплик — п’яниця й ледащо, йому вже за тридцять, а він ще не жонатий і господарством не хоче займатися. Баба Мірка — його мати — безперестанку бідкається з цього приводу; те, що її син не обзавівся жінкою, непокоїть бабу навіть більше, ніж той скорботний факт, що він абсолютний нікчема. При нагоді баба Мірка любила згадати, витираючи кутиком хустки уявну сльозу, яким неперевершеним господарем був її покійний чоловік Семен, які він їй хустки з френзелями купував, які дукачі дарував (ще за її дівування Семен три роки за нею впадав, добиваючись її); вона тими дукачами як обвішається, то на вечорниці ще якось зайде, а до танцю йти — вже сил немає. На що дід Кулко, відхаркавшись і смачно сплюнувши, позаочі не проминав уточнити: «Таким самим лайдаком був, як і його синок». Мало не щовечора, коли хмільний Місько прибивався додому, баба Мірка здіймала лемент, нарікаючи на власну тяжку долю, голосила, що не переживе цього, й закликала сусідів і весь світ у свідки. Часом Місько ставав буйним і баба Мірка бігла через городи до них на подвір’я, благаючи, аби дід