Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

вступився за неї, адже ж він начальник, бо її непутящий син грозиться спалити хату, а що вона боронила своє гніздечко, він прогнав матір із дому, і тепер вона сирота сердешна, безпритульна. Дід мовчки кидає все і йде врозумляти дебошира. На дідові резони Місько зазвичай відсварюється: «Ви мені не указ. Я чоловік вільний, не колгоспний» (він працює робочим у лісництві), але після цього покірно вкладається спати.

— Місько — мушачий бог?! — Дід не втримується від сміху.

Баба теж усміхається, але ховає усміх, щоб не давати онукові поганого прикладу.

— Не мели нісенітниць, — виховує малого. — Місько з тобою свиней не пас. Він — дорослий дядько, і якщо ти будеш пащекувати — відлупить тебе…

— Не відлупить, — безпечно каже хлопчик і, сьорбнувши борщу, брязкає ложкою об тарілку. — Хай тільки спробує — я дідові скажу.

— Бачиш до чого твоє заступництво веде?! — дорікає баба дідові. — Що мале, а що старе — однаково. Скільки разів тобі казала: не пускай його на пасіку. Бракує тільки, щоб дитину бджоли покусали…

— Нічого, це корисно, — благодушно відзивається дід.

— Корисно, — передражнює баба. — Часом корисно ременем по одному місцю пройтися, але ніхто чогось цього не робить. Хоч треба!

Переводить суворий погляд із діда на онука.

— Нічого я не мелю, — каже хлопчик. — Наш дід — бджолиний бог, а я, як вирослу, то буду богом космонавтів.

— Це ще що за новини?! — Завмирає на місці баба, наче справді уздріла маленького космічного Будду.

Дід теж вражено зводить брови. Про бога космонавтів він ще не чув.

Хлопчик вражений бабиним невірством.

— Дід сам мені казав.

Баба вертається поглядом до діда.

— Я не знаю, — увесь її вигляд демонструє осуд, — що ти собі думаєш?! Ти ж партійний! Хочеш, щоб тебе по кабінетах затягали? Людям тільки того дай — донесуть та ще й прибрешуть. Дитину пантеличиш, голову нісенітницями забиваєш… Але з нього який спрос, воно ще не тямить, а з тебе спитають… Я прямо дивуюся…

Дід мовчки жує, вигляд у нього спокійний і безтурботний. Таке враження, що й він не дуже дослухається до баби. Переморгується з онуком. Хлопчик крутить урізнобіч головою, розхитується тулубом і робить незчисленну хаотичну кількість рухів руками. Не дивно, що ложка знову падає долу.

— А я що казала?! — вигукує баба, ніби зрадівши, що нарешті збулося її передбачення. — Ось не дам тобі другої.

Малий зиркає під стіл, але не лізе за втраченим знаряддям їжі.

— Я вже не хочу борщу.

Баба ставить перед ними коричневу поливану місцями облуплену макітру з варениками.

Після обіду дід сідає на лавці неподалік колодязя, щоб перекурити. Хлопчик примощується поряд.

— Діду, а ви справжній дід?

Дід трохи здивований такою постановкою питання.

— Щонайсправжнісінький, — каже твердо.

Він і справді не схожий на діда, йому ледь за п’ятдесят він моложавий і підтягнутий, як відставний військовий офіцер (війну дід пройшов рядовим бійцем), рухи його тіла легкі й точні. Хлопчикового діда навіть дядьком ніхто не кличе оскільки він — особа офіційна: головний зоотехнік. Позаочі його й звуть усі зоотехніком. Або за прізвищем — Корнелюком. А при спілкуванні — Павловичем.

— Діду, ви — Корнелюк?

— Корнелюк.

Дід курить, ховаючи цигарку в кулаку. Ця звичка зосталася в нього з війни; у темряві безпечний курець — пожива для снайпера.

—І я — Корнелюк?

—І ти, — кивком підтверджує дід.

—І тато?

— Так.

— А я також головний зоотехнік?

Дід усмішкою затискає кінчик сигарети і втягує щоки. Враз закашлюється. Може, дим йому не туди потрапив? Хлопчик стукає діда долонею по спині. Від цього дідова усмішка тільки ширшає.

— Ти — ні, — каже, відкашлявшись.

— А тато?

—І тато — ні.

— А чого? — не вгаває малий.

— На зоотехніка треба спеціально вчитися, — пояснює дід.

— А-а, — мовить хлопчик із замисленим лицем. — А на Корнелюка теж треба вчитися?

Попри свій серйозний вигляд, малий безперестанку бовтає ногами. Задирає до діда обличчя, сонце світить йому в очі, і він мружиться й морщить носа. Хоча, можливо, виною цьому не сонце, а звичка до кривляння. А може, така рухлива міміка нормальна для дітей. Усе-таки мало він буває з онуком, думає дід. Усе більше з худобою. Зітхає. Дивиться на малого згори вниз, трохи через плече. Їхні скошені погляди зустрічаються.

— На Корнелюка — не треба, — відповідає дід. — Корнелюком потрібно вродитися. І зватися. — Трішки подумавши, додає: — А головне — бути.

Хлопчик мовчить. Дід затягується, видихає дим.

— Ти зрозумів мене?

— Так, зрозумів.

Дід перекладає цигарку в ліву руку, правою гладить малого по м’якенькій чуприні.

— Молодець.

Затримує долоню в малого на голові.

― Дід Кулко всім людям дід, а ви — тільки мені, — підбиває підсумки дітвак.

До дідових ніг, вигинаючи спину, лащиться кіт. Неподалік, щось дзьобаючи, розважливо походжають кілька курок. Трохи осторонь від них гордо витягує шию і з якоюсь незрозумілою претензією скалить око на світ вогнистий півень. Над дідом красиво кучерявляться сизі кільця диму.

— Діду! — озивається хлопчик.

— Що?

— Навчіть мене курити, бо хлопці сміються, що я не вмію пакати. Прозиваються маминим синочком.

— Які хлопці? — зацікавлюється дід.

— Мітька, Федько і навіть той малий Стьопик.

— А вони що — вже курять?

— Угу. В кукурудзі.

—І ти з ними?

— Ну. Тільки в мене сльози з очей ідуть, і хлопці дражняться.

— А не рано? — запитує дід.

Хлопчик завмирає в очікуванні.