Жан Жене - Щоденник злодія

самого малку, на кілька місяців було підсолоджене. Я нарешті дізнався, яка то втіха бути прийнятим людьми. Моє злиденне життя в Іспанії скидалося на деградацію, падіння мішма із соромом. Я став покидьком. Не те щоб під час перебування у війську я був бездоганним солдатом, звиклим керуватися суворими приписами чесноти, які творять касти (педерастії було задосить, щоб осуджувати мене), у моїй душі й досі тривала потаємна робота, яка вихлюпнулася назовні. Можливо, саме моральна стійкість — якої я прагну — змушує мене захоплюватися зрадниками і любити їх. Схильність до самотності була ознакою моїх гордощів, а гордощі — виявом моєї сили, її застосуванням і доказом цієї сили. Я мусив розірвати найміцніші пута у світі: пута любови. Якої ж треба любови, щоб я зачерпнув з неї достатньо снаги, аби її зруйнувати! Саме у війську мені довелося вперше (принаймні, так я думаю) бути свідком відчаю однієї з моїх жертв. Грабунок солдатів прирівнювався до зради, оскільки я розривав пута любови, що пов'язували мене з обікраденим солдатом.

Плостерер був вродливий, дужий і довірливий. Він став на своє ліжко й оглянув своє спорядження, намагаючись розшукати в ньому стофранкову купюру, яку я вкрав чверть години тому. Його рухи нагадували рухи штукаря. Він сам себе дурив. Вигадував найнеймовірніші схованки: солдатський казанок, звідки він щойно їв, торбу для щіток, ящик для сала. Вигляд у нього був кумедний. Він торочив:

— Я не божевільний, може, я поклав їх отуди?

Далеко не певний, що не з'їхав з глузду, він перетрушував усе поспіль і нічого не знаходив. Не втрачаючи надії, всупереч очевидному, він на мить упокорювався і простягався на своєму ліжку, але одразу ж схоплювався й знову починав нишпорити в тих самих місцях. Я дивився, як певність чоловіка, що міцно стоїть на ногах, як надійність його м'язів кришаться, перетворюються на пил, надаючи йому якоїсь податливості, зроду йому не притаманної, згладжуючи його гострі кути. Я був присутній при цьому мовчазному перевтіленні, вдаючи, ніби мені байдуже. Тим часом цей молодий солдат, певний у собі, видався мені таким жалюгідним у своєму невіданні, страху, ледь не захопленні ганебним вчинком, про який він не знав (і гадки не мав) — не думав, що цей злочин наважиться вперше постати перед ним, обравши саме його як жертву — а також про свою ганьбу, аж я так розчулився, що ледь не повернув йому стофранкової купюри, яку, складену вшістнадцятеро, я сховав у тріщині в стіні казарми, поблизу сушарки. Твар обкраденої людини бридка. Обличчя довколишніх ошуканих людей залишають злодія у чванливій самотності. Я наважився сухо кинути:

— На тебе смішно дивитися. Можна подумати, ніби на тебе напала швидка настя. Сходи до нужника і смикни за ланцюжок.

Цей докір врятував мене від самого себе.

Я відчув дивну ніжність, щось на кшталт звільнення заспокоювало мене, надавало моєму тілу, простертому на ліжку, якоїсь дивовижної моторності. Чи було це зрадою? Я щойно рішуче зрікся мерзенного товариства, до якого вабила мене моя щира природжена вдача, і з подивленням відчув від цього велику силу. Я щойно порвав із армією, зруйнував дружні стосунки.

Гобелен під назвою «Дама з Однорогом» приголомшив мене з причин, які я не візьмуся тут перелічувати. Коли я переходив кордон, прямуючи з Чехословаччини до Польщі, стояв літній полудень. Ідеально пряма лінія перетинала поле стиглого жита, білизна якого нагадувала чуприну молодих поляків; воно мало якусь масну ніжність Польщі, про яку я знав, що впродовж історії її завжди то ображали, то жаліли. Я був ще з одним хлопцем, що його, як і мене, вигнала чеська поліція, але я дуже швидко стратив його з очей, — може, він заблукав десь у гаю або захотів мене покинути, словом, ізслиз. Це житнє поле з польської сторони було облямоване лісом, де на узліссі завмерли непорушні берези. З чеської сторони — іншим лісом, ялиновим. Я довго сидів навпочіпки край лану й діймав себе запитаннями, що криє в собі це поле, яке я хочу перетнути, скільки митників принишкло в житі. Невидимі зайці; либонь, перебігали через нього. У душі запанувала тривога. Ополудні, під чистим небом, уся природа пропонувала мені загадку, і пропонувала її з ніжністю.

«Коли щось і трапиться, — казав я собі, — то це з'ява однорога. Такий час і таке місце можуть розродитися лише однорогом».

Страх і якесь хвилювання, завжди присутні в душі, коли я перетинаю кордон, породили ополудні під олив'яним сонцем першу феєрію. Я зважився кинутися у те золочене море, як шугають у воду. Я випростався і рушив крізь жита. Я прошкував повагом, упевнено, тримаючись мов титулована особа, для якої природа створила герб із блакиті, золотистого поля, сонця та лісів. Ця картина, де я мав своє місце, ускладнювалася польською картиною.

«У цьому полудневому небі, можливо, незримо ширяє білий орел!»

Добравшись до беріз, я опинився в Польщі. Мені було запропоновано зачарування іншого роду. «Дама з Однорогом» стала для мене зарозумілим вираженням цього переходу кордону серед білого дня. Завдяки страху я щойно пізнав душевний неспокій перед таїною денної природи, тимчасом як сільська місцевість Франції, де я шалався, особливо поночі, була вся в полоні примари Ваше, вбивці пастухів. Блукаючи нею, я відчував у своїй душі мотиви, які він, очевидно, награвав на акордеоні, й подумки запрошував дітей прийти і принести себе в жертву душогубові. Власне, я згадав про це, аби спробувати розповісти вам, у яку саме пору природа схвилювала мене, викликаючи туманні образи то казкових тварин, то обставин, за яких ставалися нещасливі випадки, бранцем яких я був, полохливим і зачарованим.[xvi]

Перетин кордонів і те почуття, яке цей перетин у мені викликає, вочевидячки породили побоювання щодо сутності нації, до якої я прилучався. Я проникав не в країну, а радше в осереддя картини. Природно, я жадав заволодіти нею, а ще — впливати на неї. Оскільки військова машина свідчить про неї якнайліпше, то саме її я й прагнув зруйнувати. Для чужинця не існує іншого способу здійснити такі свої наміри, окрім шпигунства. Можливо, до цього бажання домішувалося прагнення опоганити зрадою установу, душею якої має бути вірність — або лояльність. А може, я хотів якомога віддалитися од своєї власної країни. (Пояснення, що я даю, зринають у моїй свідомості мимоволі, вони видаються придатними для цього випадку. З ними варто погодитися, бодай заради