Жан Жене - Щоденник злодія

мене одного.) Хай там що, але я хочу сказати: через певну природжену схильність до чудес (її й досі живить і розвогнює моє збудження перед лицем природи, обдарованої могутністю, яку визнають люди) я був ладен діяти не за приписами моралі, а за певними законами романтичної естетики, які роблять зі шпигуна неспокійну, невидиму, але впливову дійову особу. Нарешті подеколи таке прагнення виправдовувало моє проникнення у країну, куди ніщо не спонукало мене йти, крім хіба Що вигнання із сусідньої країни.

Я згадую про шпигунство у зв'язку з моїм ставленням до природи, але коли Стілітано мене покинув, то ця думка сяйнула мені, як розрада, ніби задля того, щоб укоренити мене у вашу землю, по якій самотність і убозтво примушували мене не ходити, а літати. Адже я такий бідний, і мене вже звинувачували у стількох крадіжках, що навіть виходячи з якоїсь кімнати дуже тихо, навшпиньки, затамувавши подих, я не певен ще й досі, що не прихопив із собою петель із завіс або з портьєр. Я не знаю, наскільки Стілітано був у курсі військових таємниць, про що саме він міг дізнатися у Леґіоні, в робочому кабінеті якогось полковника. Але його не полишала думка стати шпигуном. Ні зиск, який би ми з цього мали, ні навіть небезпека операції мене не приваблювали. Лише думка про зраду вже опанувала мною, її могуть усе більше й більше полоняла мене.

— Кому б запродатися?

— Німеччині.

Але якусь хвильку поміркувавши, він вирішив:

— Італії.

— Але ж ти серб. Це ваші вороги.

— І що з того?

Якби ми довели цю авантуру до кінця, то вона певною мірою допомогла б мені вибратися із паскудства, в яке я втрапив. Шпигунство — це вчинок, який викликає в держав такий сором, що вони його ушляхетнюють — тим більше, чим він ганебніший. Із цього шляхетства ми б мали зиск. Хоча в нашому випадку йшлося про зраду. Пізніше, коли мене заарештували в Італії й офіцери допитували мене, цікавлячись охороною наших кордонів, я зміг відкрити діалектику, здатну виправдати мої зізнання. У цьому разі Стілітано підтримав би мене. Я лише прагнув бути, завдяки цим свідченням, підпомагачем жахливої катастрофи. Стілітано міг зрадити свою країну, а я — свою: через любов до нього. Коли я вам почну розповідати про Жава, ви впізнаєте ті самі прикметні риси, а також майже те саме обличчя, що і в Стілітано; і як дві сторони трикутника, що сходяться в небесному паралаксі, так Стілітано і Жава йдуть назустріч незгасній зірці: до Марка Оберу.[xvii]

Якби ця суконна голуба пелерина, поцуплена у карабінера, уже подарувала мені немов передчуття якогось наслідку, в якому закон і людина поза законом злютовуються в одне ціле, прикриваючись одне одним, але зазнаючи страждань з якоюсь дещицею ностальгії та мужності свого антипода — вона б надала Стілітано шанс на авантуру не стільки духовну чи субтильну, скільки таку, що якнайглибше занурюється у щоденне життя, тобто на придатнішу. Тут ще не йдеться про зраду. Стілітано був державою. Його егоїзм чітко окреслив його природні кордони. (Стілітано був для мене державою.)

Стілітано повернувся пізно вночі і сказав мені, що все влаштовано. Він зустрічався з карабінером.

— Він дасть тобі спокій. Усе кінчилося. Ти можеш виходити, як і раніше.

— А пелерина?

— Я залишу її собі.

Здогадуючись, що сеї ночі сподіялась якась облуда впереміш із підлістю і спокусою, від яких мене, звичайно, було усунуто, я не важився розпитувати далі.

— Нумо!

Порухом здорової руки він подав мені знак, що хоче роздягтися. Як і в попередні вечори, я став навколішки, щоб відчепити виноградне гроно.

Всередині своїх штанів він пришпилив одне з тих штучних виноградних грон, ягоди якого із тонюсінької целюлози були напаковані ватою. (Вони були завбільшки з ренклод, і тогочасні чепурухи у цій країні носили їх на своїх солом'яних капорах, криси яких утиналися під їхньою вагою.) Щоразу в «Кліоллі», коли якийсь педик клав йому руку на матню, вражений її набряклістю, його пальці з жахом наштовхувалися на цей предмет, вважаючи його за кетяг справжнього скарбу, зі стрижня якого кумедним чином звисало надто незвично багато плодів.

«Кріолла» була кублом не тільки педиків. Там завжди витанцьовувало кілька молодиків, зодягнених у сукні, не бракувало там і жінок. Повії приводили своїх «котів» та клієнтів. Стілітано заробив би купу грошей, якби не плював на педиків. Він їх зневажав. Отак собі, вештаючись із китицею виногрона, він потішався з їхньої досади. Гра тривала кілька днів. Отже, я відчепив це гроно, пришпилене англійською шпилькою до його голубих штанів, але замість покласти його, як звикле, зі сміхом на коминок (ми вибухали реготом і жартували упродовж цієї процедури), я не втерпів і, не випускаючи грона з рук, приклав його до своєї щоки. Обличчя Стілітано, що схилилося наді мною, спотворилося од відрази.

— Облиш це! Шльондра.

Щоб розстебнути матню, я присів навпочіпки, але Стілітанова лють, позаяк моєї звиклої запопадливості виявилося замало, змусила мене впасти на коліна. Саме в такій позі я, всупереч своїй волі, не раз стояв перед ним подумки. Я не ворушився. Стілітано копав мене ногами й гамселив своїм єдиним п'ястуком. Я міг би дати драла, але залишився.

«Ключ у дверях», — подумав я. У просвіт між колінами його ніг, які несамовито дубасили мене, я вгледів ключ, що стримів у замковій шпарині, і мені закортіло крунути його на два оберти, щоб залишитися запертим разом зі своїм катом. Я не шукав пояснень його гніву, який зовсім не відповідав причині, що його викликала, бо мій розум мало обходили психологічні рушійні сили. Щодо Стілітано, то відтоді він більше не пришпилював виноградного грона. На світанку, вступивши до