Олександр Бугай - Замах на Селену

— Покажіть і нам!

Світлана мовчки дала згоду. Вона відійшла до дверей, таємниче усміхнулася, спрямувала на гурт людей погляд своїх зеленкуватих очей і простягла вперед себе, наче лебедині крила, руки.

І сталося чудо.

У повітрі запахло озоном, наче після літньої ранкової теплої грози. В усіх вікнах одночасно забреніло сонячне проміння, хоча до цього надворі був похмурий осінній день. В душі присутніх влилося невидимими струменями почуття задоволення навколишнім світом і самим собою. Кожен із нас наяву уздрів незбагненну мить вічності і відчув себе безсмертним. Стало легко на душі, а життя виглядало ясним і прекрасним. Забулися вчорашні негаразди та давні і недавні образи. Натомість всі довколишні речі виявилися напрочуд досконалими, сьогодення безхмарним, а в повітрі витали невидимі стріли любові до ближнього. Світ зробився добрим і доступним.

і Раптом зазвучала кимось включена мелодія древньої музики. Щасливі пари закружляли у веселому мрійливому танці. В одному з кутків забриніла давно забута пісня.

Про Світлану та Никифора всі забули. Хтось вигукнув:

— Давайте вип’ємо за нашого Світлячка!

Виявилося, що ні Світлячка, ні Никифора в приміщенні немає.

Хтось підійшов до вікна і сказав:

— Вони покинули нас!

Через забризкані дощем шибки товариство побачило двох людей, які, взявшись за руки, під велетенським дощовим потоком бігли вподовж сільської вулиці. Ніхто, не звернув уваги на те, що тільки-но в ці ж вікна лилося сонячне проміння. Воно і тепер ще витає у повітрі контори і кличе людей до щастя.

Двоє незбагненно різних людей бігли по прозорих дощових струмках, несучи із собою світ, про який мріє людство на протязі тисячоліть.

Цей світ був повний гармонії, яку можна і повинні створювати дві єдині і неповторні істоти — він і вона.

— Ви вірите в існування вампірів? — запитав мене попутник, коли поїзд рушив і за вікнами потяглися картини жовтогарячої осені.

Я відчув, що дорога буде цікавою, і попросив уже немолодого, але статного здоров’яка розповісти про де незвичайне явище. Сусіди по купе мене підтримали і ми почули ось таку історію.

— Приїхавши в обласний центр, я влаштувався в контору як спеціаліст-комп’ютерник.

Фірма недавно зорганізувалася і, не маючи належного приміщення, взяла в аренду велику квадратну кімнату в одному з гуртожитків міста. Столи порозставляли вподовж стін, а так, як робота з апаратурою не шумлива, то ніхто нікому не заважає. І тільки вряди-годи зав’язується невимушена розмова про якусь вуличну новину чи незвичайну подію в місті.

Я ще молодий і непосидющий, тому монотонна тихість почала навіювати на мене нудьгу. Час від часу так і хочеться підскочити і посеред кімнати вдарити тріпака чи присісти і на одній нозі крутонути дзигу.

Та я цього не роблю, бо не хочу набути слави дивака.

І все ж віддавати третину свого свідомого життя безпросвітній одноманітності — це, на мою думку, злочин. Тому вирішив у цій дірці довго не засиджуватися. Але невдовзі виявив поряд з гуртожитком спортивний зал, в якому можна зайнятися будь-яким видом спорту.

Це мене влаштувало і я почав активно відвідувати спортивні змагання.

Як я вже казав, у нашій аудиторії столи стоять попід стінами. Зліва від мене сидить молоденьке створіння Жіночої статі. Спочатку я не звертав на неї уваги. Згодом дізнався, що вона одинока — ні батька, ні матері. Придивився — непримітна, але симпатична. Якось ненароком заглянув у її очі і мене щось аж трусонуло. Досі і гадки не мав, що можуть бути такі чаклунівські очі. З тої миті вони почали мене переслідувати. Де б не був, а вони зі мною.

Що це? В такий спосіб закохався? І в кого? В якомусь журналі знаменитий хірург Амосов стверджував, що існують гени кохання і, якщо вони в когось вчепляться, вважай, що попався. Напевно, і мої гени знайшли свій об’єкт уваги.

Отже, треба щось робити. Але не поспішаю. Я ще молодий і люблю понад усе спорт. Одночасно помічаю, як оте непримітне дівчисько прямо на очах всього колективу перетворюється із недозрілого пуп’янка у пишну квітку. І це за якихось два-три тижні після моєї появи у цій конторі.

Ну й хай, думаю собі, це мене не обходить. Однак помічаю: моя юнацька енергія, яка досі нуртувала і аж наче хлюпала через край, почала згасати. З буйно-непосидючого поступово стаю поміркованим і статечним.

Згодом почав пропускати спортивні змагання, а натомість кружляю довкола її гуртожитку. Треба щось робити!

Підібрав момент, коли в приміщенні ми залишилися одні. Вона, певно, очікувала цього моменту. Бо притулилася до мене з виразом в очах вдячності, начебто я її врятував від смертельної небезпеки.

Ми мовчки стоїмо, а я чую, як моя буйна молода енергія переливається в її єство.

Ні! То не енергія! То чудесний потік моєї доброти, яку віддаю добровільно цій незвичайній дівчині.

Досі я не відав подібного стану.

Міркую, це, напевно, і є ота божественна мить, яку відчуває людина, коли по-справжньому закохується…

Відтоді моє життя набрало іншого значення. Воно стало красивішим і змістовнішим. Тепер я знаю, для чого і для кого живу! Я щасливий і мені більше у світі нічого не треба.