Олександр Бугай - Замах на Селену

так, начебто світ збудований тільки в першу чергу для нього одного. Тим більше дивно: в країні інфляція грошової одиниці, мітингова стихія, незадоволення владою, а він чомусь радіє.

— Так, — вигукнула літня жінка, — Никифор, як особа, випав із нашого середовища.

— Він у мене викликає своєю поведінкою злість, — сказав рахівник відділу постачання.

— Никифор, напевно, одержав від багатющого заокеанського дядька спадок, тому такий радісний! — вигукнув рахівник городньої бригади.

— А, може, він очікує нащадка? — додав обліковець трудоднів.

— Так, так! Ми не маємо жодної уяви про його сімейне становище! — сказав комірник.

— То ж давайте, — зробив висновок головбух, — дізнаємося, як він себе поводить з власною дружиною. Бо часто буває — на роботі хоч до рани прикладай, а вдома — деспот.

Ця пропозиція і наштовхнула нас до вироблення стратегічної дії. Ми придумали для Никифора пастку. Організували в конторі вечоринку в честь народження одного із співробітників. Всі обов’язково повинні прийти із дружиною чи з чоловіком. Для твердості рішення вивісили об’яву, а Никифора повідомили під розписку.

Він спочатку розгубився, закліпав очима, а потім сказав:

— Якщо так вимагає народ, виконаю його волю з радістю.

Нас оте «з радістю» зовсім не порадувало, бо ми очікували іншу реакцію життєлюбця. Ми його радостями вже і так ситі по саме горло, але стріла випущена і її вже не зупиниш.

Вечоринка мала відбутися у неділю і не вельми пишною, бо нелегко з продуктами, не кажучи вже про оковиту, якої зі свічкою не знайдеш, Та й ніякого дня народження ніхто не мав. Це була пустка для Никифора.

Чоловіче суспільство дістало провіант, жіноцтво приготувало і накрило столи. У призначений час всі були в конторі, а Никифора немає. Дехто почав бурчати, а дехто уже й взявся за гранчаки, як раптом навстіжень відчиняються двері і у їх отворі, як у рамцях вернісажу, появляються високий атлетичного складу молодий чоловік, а поруч з ним низеньке, худорляве, тендітне дівчисько. Воно зніяковіло тримається за лікоть свого судженого і приємно посміхається, потім зашарілося, зробило кніксен (легеньке присідання), наче на сцені оперного театру, після чого ще й граційно вклонилося. Контраст був такий разючий, Никифор і його обраниця настільки не підходили один одному, що у нас виникла підозра: вона йому ні в якому разі не дружина, а щонайменше — якась родичка чи й зовсім підставна особа.

Запаморочливу мовчанку порушив Никифор.

— Це мій Світлячок. Вибачте — Світлана Михайлівна. Екстрасенс першого класу.

Аудиторія остовпіла. Пара десятків очей втупилася у новоявленого екстрасенса, очікуючи якогось дива.

Хтось вигукнув.

— Хіба екстрасенси такі бувають?! — він, певно, мав на увазі її фізичну невизначеність.

Літній, з вигляду хворобливий, касир запитав:

— А які хвороби підвладні вашому лікуванню?

— Моя дружина не лікує. Вона екстрасенс виключно для мене, — сказав Никифор.

Світлячок дзвінким, сріблястим голосом додала:

— Але, якщо товариство забажає, я можу дещо продемонструвати.

— Я вас дуже прошу, — сказала жінка, яка чомусь не хоче виходити заміж, звертаючись до Никифора, — розкажіть, як ви використовуєте власного екстрасенса?

Запитання було в’їдливим, але для товариства доречним. Дійсно, для чого чоловікові власний екстрасенс?

— Я, — сказав Никифор, — розповім коротко.

— Раніше, до, появи на моєму горизонті цієї дивної людини, світ для мене був сірим і непривітним. Якось, зустрівши її в людському потоці, я відчув незвичайне світло, що лилося звідкілясь на мене, і почав оглядатися. Коли ми зустрілися поглядами, я усвідомив, що досі моє життя було заковане у незриму клітку. А ця людина своїми очима відкрила двері цієї клітки і я вийшов на волю. Невдовзі ми побралися, бо інакше і не могло бути. Відтоді кожного дня я не просто просипаюся, а знову народжуюся. Так-так, щодня знову появляюся на світ! Який для мене щоразу видається новим і незбагненним у своїй красі і безмірності. І я щодня вперше ступаю по вулицях рідного села, хоча іще вчора тут уже ходив. Я вперше бачу будинки, мимо яких учора проходив, і щоразу вони виглядають набагато красивішими і величнішими. Для мене не буває поганої погоди. І сльотлива, і спекотна — кожна по своєму має затаєну красу, вона не видна, ота краса, але існує і треба тільки її розгледіти і відчути. Я радію дощеві, метелиці, громові, райдузі, мряці, грозі. Я люблю темні горобині ночі, похмурі дні, туманні ранки. Я ладен щодня поклонятися кожному деревцю, бо воно розмовляє з вітром, і я чую цю мову. Я Щодня вперше заходжу ось в цей будинок, де невтримно тече життєвий час, і ви всі щоразу виглядаєте привабливішими і розумнішими. А ще я почав вірити у вічність своєї душі, бо її став відчувати усім своїм єством, як велику і всеосяжну гармонію Всесвіту. Ось таке життя подарував мені мій Світлячок.

Товариство уважно слухало Никифора. Декому стало соромно за свою черствість у відносинах з ближніми. Дехто дивувався диковинним розпатякуванням колеги. Деякі чоловіки недовірливо порівнювали своє світобачення із почутим і в думці дорікали своїм присутнім дружинам. А Петько — наймолодший з Никифорових колег — з першого погляду закохався у новоявленого екстрасенса і вирішив випробувати його дію на собі. Тому зразу ж після Никифорового монологу вигукнув:

— Шановний Світлячок! Зробіть, будь ласка, і мені світ таким, яким ви робите своєму щасливцю. Хоча б на якийсь час!

Та де там! Товариство обступило молодого екстрасенса і навперебій кожен собі став вимагати свого.

— Покажіть і нам!