Анатолій Дніпров - Рівняння Максвелла

— Геть напругу! Вперше зустрічаюся з таким божевільним. Запишіть. Біль при сімдесяти п'яти герцах, коли в нормальних людей буває при ста тридцяти. Далі.

«Через частоту сто тридцять мені ще доведеться пройти… Тільки б витерпіти!..»

— Тепер, Пфафф, перевірте його на дев'яносто третій.

Коли було встановлено цю частоту, зі мною сталося щось зовсім несподіване. Я раптом згадав рівняння, які передавав для розв'язання Крафтштудту, і з дивовижною ясністю уявив собі весь хід їхнього розв'язання. «Це і є частота, що стимулює математичне мислення», — майнуло в голові.

— Раух, назвіть мені, перші п'ять членів функції Бесселя другого роду, — почувся наказ лікаря.

Я випалив відповідь як з кулемета. Ясність у голові була кристальною. Тіло сповнювалось чудовим радісним відчуттям того, що ти все знаєш і все пам'ятаєш.

— Назвіть перші десять знаків числа «пі» після коми.

Я відповів і на це питання.

— Розв'яжіть кубічне рівняння.

Лікар продиктував рівняння з незграбними дробовими коефіцієнтами.

Відповідь я знайшов за дві-три секунди, назвавши всі три корені.

— Далі. Тут у нього, як і в усіх нормальних людей.

Частота повільно підвищувалась. В якусь мить мені раптом захотілось плакати. До горла підкотився гіркий клубок, сльози потекли з очей. І тоді я зареготав. Реготав щосили, ніби мене лоскотали. Я сміявся, а сльози все текли й текли…

— Знову ідіотський випадок… Не як у всіх. Я одразу визначив, що це сильний нервовий тип із схильністю до неврозів. Коли ж він зареве?

«Заревів» я тоді, коли плакати мені зовсім не хотілось. На душі раптом стало радісно й безхмарно, як при легкому сп'янінні. Хотілося співати пісні і сміятись. Хотілося стрибати з радощів. Усі — і Крафтштудт, і Больц, і Дейніс, і лікар, — здавалися хорошими, доброзичливими людьми. І ось у цей момент зусиллям волі я примусив себе схлипувати й голосно сякатися. Ридав я препогано, але досить переконливо, щоб викликати чергові коментарі лікаря:

— Зовсім усе інакше. Нічого схожого на нормальний спектр. З цим нам доведеться поморочитись.

«Чи ж скоро буде частота сто тридцять?» — з жахом подумав я, коли радісний і безтурботний настрій знову змінився станом неясної тривоги, хвилювання, відчуття того, що от-от має щось трапитись, — неминуче й страшне… В цей час я замугикав тихенько якусь пісню. Робив я це машинально, не думаючи, а серце калатало все дужче й дужче в передчутті страшної фатальної неминучості.

Коли частота генератора наблизилась до тієї, що викликає збудження болю, я це відчув одразу. Спочатку дуже занили суглоби великого пальця правої руки, потім я відчув гострий колючий біль у рані, яку дістав на фронті, згодом страшенно заболіли зуби, не один, а всі зразу. Далі з'явився страшний головний біль. Кров боляче застукала у вухах. Невже не витримаю? Невже не вистачить волі подолати цей кошмарний біль і не показати, що я відчуваю? Були ж люди, які «вмирали під тортурами без жодного зойку. Історія знає людей, які мовчки гинули на вогнищах…

А біль усе зростав і зростав. Нарешті він досягнув свого страшного апогею, коли боліло все і організм перетворився на суцільний клубок болю. Все тіло нило, ніби його кололи, різали, роздирали, давили. Перед очима попливли фіолетові кільця, я майже непритомнів, але мовчав.

— Ваші відчуття, Раух? — знову як з-під землі почув я голос лікаря.

— Несамовите відчуття люті, — процідив я крізь зуби. — Якби ви мені зараз попались…

— Далі. Він зовсім ненормальна людина. В нього все навпаки.

Коли я вже ладен був закричати, застогнати, біль раптом зник. Усе тіло вкрилося холодним липким потом. М'язи тремтіли.

Згодом при якійсь частоті я зненацька побачив неіснуюче сліпучо-яскраве світло, що не зникло навіть тоді, коли я щільно заплющив очі; потім пережив відчуття вовчого голоду, далі почув складну гаму оглушливих звуків; ось мені стало холодно, ніби мене зовсім роздягненим вивели на мороз.

Я передбачав, що всі ці відчуття муситиму перетерпіти, і тому на всі питання лікаря відповідав невлад, чим викликав бурхливі коментарі з його боку.

Я знав, що мене чекало ще одне страшне випробування — втрата волі. Саме воля досі мене рятувала. Вона, ця незрима сила душі, допомагала мені боротися з усіма тими почуттями, які штучно викликали в мені мої мучителі. Проте вони з допомогою свого пекельного імпульсного генератора доберуться й до волі. Як «дослідники» встановлять, що вона в мене втрачена? Я чекав цієї миті з хвилюванням. І вона настала.

Якось раптово я відчув, що мені все байдуже. Байдуже, що я перебуваю в лапах зграї Крафтштудта, байдужі всі люди, які його оточують, байдужий я сам. Голова стала зовсім порожньою. М'язи ніби обм'якли. Відчуття зникли. Це був стан цілковитого фізичного й душевного спустошення й розслабленості. Ніщо не радувало, не хвилювало. Я не хотів ні про що думати. Важко було примусити себе підняти руку, поворухнути ногою, повернути голову. Це було якесь страхітливе безвілля, коли з людиною можна робити що завгодно.

І все-таки десь у найпотаємнішому куточку свідомості жевріла крихітна іскорка думки, яка настирливо мені говорила: «Треба… Треба… Треба…»

«Що треба? Для чого?» — заперечувала свідомість. «Треба… Треба… Треба…» — повторювала, як мені здавалось, єдина клітинка моєї свідомості, що чудом лишалась недосяжною для цих всемогутніх електромагнітних імпульсів, які робили з моїми нервами все, що хотіли кати з компанії Крафтштудта.

Згодом, коли я узнав про існування