Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Що тобі, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Ось що, Макумазане. Коли ти маєш намір їхати звідси?

— Не знаю, — відповів я. — Зірка ще надто слабка, щоб подорожувати. Треба зачекати.

— Ні, Макумазане, тобі не можна чекати, ти маєш негайно виїжджати, і Зірка мусить ризикнути. Вона сильна. Це дурниці, минеться.

— До чого ти це говориш? Чому ми маємо їхати?

— А ось чому, Макумазане… — він обережно озирнувся і тихо промовив: — З’явилася величезна кількість мавп. Уся гора кишить ними.

— Я не знав, що вони пішли, — сказав я.

— Пішли, — відповідав він, — вони відразу після весілля сховалися, а тепер повернулися всі, здається, скільки їх є на світі. Уся круча кишить ними.

— Мене не злякає натовп мавп.

— Жінка-мавпа, Гендріка, з ними.

Я пройшов до Стелли і, нічого не кажучи про мавп, мовив, що ми маємо сліпо скоритися інструкції її батька і негайно покинути краалі. Я вважаю зайвим переповідати нашу розмову, але кінчилася вона тим, що Стелла погодилася і заспокоїла мене, що чудово перенесе подорож, і що тепер, коли помер її батько, вона залюбки полишить ці місця.

Я піднявся рано-вранці. Відчай народу, коли вони дізналися про наш від’їзд, викликав жаль. Я сказав, аби їх утішити, що ми виїжджаємо не назавжди і за рік повернемося.

Я пішов у крааль тубільців, щоб відокремити їхню худобу від худоби, що належала містеру Керсону, яку я брав із собою. Стадо було величезне, і це зайняло багато часу. Незадовго до заходу сонця я доручив Індаба-Зімбі завершити розділ, сів на коня і поїхав додому.

Передавши коня одному з конюхів, я увійшов до центральної хатини. Стелли не було там, хоча речі, які вона складала, лежали на підлозі. Я пройшов спочатку до спальні, потім до інших кімнат, але слідів Стелли не було. Гукнувши із саду кафра, я запитав, чи не бачив він свою пані.

Так, він бачив, як вона несла квіти на цвинтар, тримаючи за руку білу дівчинку, коли сонце стояло “там”, — і він показав місце на обрії, де сонце було півтори години тому.

— З ними було двоє собак, — додав він.

Я побіг на цвинтар, до якого було чверть милі.

Біля цвинтаря я зустрів тубільця, котрий, за моїм наказом, сторожував крааль; він тер очі і позіхав. Очевидно, він щойно прокинувся. Я запитав його, чи не бачив він свою пані, і він відповів, що не бачив, і це було дивно. Вважаючи за марне лаяти його, я наказав йому йти за мною і зайшов на цвинтар. На могилі містера Керсона лежали квіти, які принесла Стелла, і на м’якому ґрунті виднілися сліди шкіряних черевичків Тоти. Мою дружину і Тоту викрали. Вони не були вбиті, інакше їхні трупи знайшлися б. Їх було викрадено. Мавпи, що діяли за вказівками Гендріки, відвели їх у якесь потаємне лігво, щоб тримати там, доки вони не помруть.

Я повернувся назад. Мій гонець уже підняв усе населення; тубільці зі списами і палицями в руках поспішали до краалів. Біля хатин я зустрів Індабу-Зімбі; у нього був дуже серйозний вигляд.

— Отже, сталося нещастя, Макумазане, — сказав він. — Вона жива, і дівчинка також жива. Гендріка любить її і не завдасть їй шкоди, вона не дозволить скривдити її. Вона тільки постарається приховати її від тебе. От і все.

— Дай Боже, щоб ми знайшли її, — простогнав я. — Уже скоро стемніє.

— Місяць зійде за три години, — відповів він. — Ми шукатимемо при місячному світлі. Тепер немає сенсу йти, дивися, сонце заходить. Зберемо людей, закусимо і приготуємо все в дорогу. Поспішай повільно, Макумазане.

Нарешті зійшов місяць, і ми вирушили. Нас було близько сотні, і ми мали тільки п’ять рушниць — моя слонова гвинтівка і чотири рушниці, що належали містеру Керсону.

Ми цілу ніч блукали порожніми, освітленими місяцем долинами, порушуючи тишу криками, які луна тисячократно повторювала. Марно наші погляди ковзали прірвами, марно обстежували ми нескінченні яри і балки, порослі папороттю.

Зоря застала нас смертельно втомленими майже біля того самого місця, звідки ми прийшли.

Я сидів на камені з розбитим серцем. Поруч розташувався Індаба-Зімбі і пильно вдивлявся вперед, неначе щось бачив. Ця людина володіла таємничою силою. Багато разів під час наших мандрів його передбачення збувалися.

— Індабо-Зімбі, — звернувся я до нього, — ти говорив, що можеш бачити те, чого ми не бачимо. Ти можеш робити дивні речі, я це знаю. Чи не допоможеш мені? Якщо ти повернеш мені мою дружину, я подарую тобі половину нашої худоби.

— Я не говорив нічого подібного, Макумазане, — відповів він. — Я роблю багато чого, але мовчу про це. І я не прошу платні за те, що роблю. Ти добре зробив, Макумазане, що звернувся