Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Розбишаки в латах нерішуче зупиняються.

— Рюген! — пролітає слово, — Рюген…

Ще мить — і поле битви порожніє. Лише четверо мертвих лежать на землі та стогне поранений охоронець.

Новгородець спирається на свою палицю і говорить задоволено:

— Славно! Добра бійка розганяє кров. А де ж твої люди, руянцю?

— Всі тут! — всміхається Велимир.

— Чудасія! — дивується купець, один, без ватаги… А що тоді тут робиш?

Велимир повторює свою історію про загибель «Либіді» і розбійників, що тримали його в льосі та катували. Буслаїч пропонує, не сходячи з місця:

— Наймайся до мене! Хведька ось поранило, а люди мені потрібні. Мої лодії стоять в Роскілле, а я подався з товаром до Гельсінгньору, тут бо восени тінг* і ярмарок. Платню покладу добру — один такий охоронець вартий десятка.

— Я можу лише відробити дорогу до Руяну, — всміхається Велимир.

— Іде! — мовить Василь, — опісля Шеланну я туди і збирався за тканинами вашими.

Вони скріпляють ряду, вдаривши по рукам, і новгородець реве басюрою:

— Шельмо! Де ти, Шельмо!

З-під воза визирає худий гостроносий чоловічок.

— Це мій прикажчик, — рекомендує Василь, — рідкісний боягуз. Шельмою його не

дражнять, а звуть, бо хрещене ім’я він і сам забув. А ти як звешся?

— Велимир, син Величарів.

— Шельмо! — наказує Буслаїч, — пораненого перев’язати і на воза, Велимирові — коня, а сам пішки підеш, аби знав, як ховатись.

Дорогою новгородець все лає нападників:

— Пронюхали, пси, що їдемо ми з великою виручкою… Не смійся, я тобі довіряю… Міг, звісно, десь і ляпнути зайве, сп’яну. Зустрів знайомого варяга, що київському князю Мстиславу колись служив. Ну, і хильнули ми. А потім з кимось побились, а з ким — забув уже. Ти любиш битись?

— Задля чого? — непорозуміло питає Велимир.

— А просто… Я, коли молодший був, ох, і бився ж! Особливо любив зійтись навкулачки. Іду вулицею і шукаю зачіпки. Старі люди кажуть, що нас, новгородців, колись Перун прокляв за те, що зреклись його. Мовив, ніби: «Раніше бились ви по ділу, нині будете без діла.» Я тому не вірю, але у нас і справді багато ласих до бійок. Мати моя Мамелфа молебнів замовляла зо дві сотні, аби я спокійнішим став. Та й попи не помогли — яким був, таким і залишився.

Підморгує Велимирові:

— На морі-окіяні, на острові Руяні… Сказав за попів і згадав — це ж у вас там попи усім правлять? Страхіття та й годі! За Бога — бовван дерев’яний, а…

— У нас не попи, а волхви, — різко уриває Велимир, — а Богів моїх не чіпай, новгородцю, вони у душі моїй!

— Ну, зовсім як моя мати Мамелфа! — пирхає купець, — в душі-і… Хто її, ту душу, руками торкав? Я ось, Василь, Буслаїв син, не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, ні в бездонне пекло, ні в господень рай! Мати мене трохи не відіслала до монастиря на покаяніє. Уявляєш: я — і раптом у монастирі…

Велимир знизує плечима, ще не охоловши від образи. Буслаїч каже примирливо:

— Ну, досить уже, а то он у тебе навіть губи побіліли. Ти, видно, теж шалений, а вдаєш із себе спокійного та розважливого. Я чого попів не люблю — у мене вдома, як батько зник, весь час товчуться ченці та юроди — мати приважує. А батько мій диваком великим був — ходив на лодіях до Царгороду і почув там, що є країна ім’ям Гіндія, багатства неміряного. І подався він шукати тої Гіндії, та й по сю пору шукає, більше як двадцять літ. З того часу мати звихнулась: все молиться та молиться, а мені тоскно робиться від тої нудьги щоденної. І скільки я не богохульствував, не покарав мене Господь, а в Святому Письмі стільки брехні понаписано, що зневірився я. Тобі, як поганину, зізнаюсь: в Гіндію вірю, що вона є, бо бували там люди і бачили, Бога ж ніхто не бачив, а отже… Отже нема його.

Велимир згадує схід сонця над Арконою і слова Божидарові про присутність Божу. Чи нема такого місця у Новгороді, а чи розучилися люди оту красу бачити? Як оповісти про це Василеві? Для торговця новгородського Бог — мертвий, і відвернулась від тої мертвости жива душа, в існування якої не вірить веселий забіяка…

Більше Буслаїч не заводив подібних розмов, і час минав у балачках про бійки, пиятики та прибутки. В Роскілле сіли вони на лодію, і Велимир знову працював веслом, аж поки піднялися з моря білі скелі Руяну.

А у Градці прибережному — радість. Тільки-но Велимир ступив на берег — знайомий голос:

— Живий! Живий, сину Величарів!

Глянув Велимир — перед ним Лагода. Схудлий наполовину, але живий і цілий. Шість чоловік врятувалися з «Либіді» разом з Лагодою. Правдами і неправдами дісталися додому.

— Тебе ось, — гуркоче Лагода, — чекає раб твій з конем. Каже — мати твоя прислала, бо провідала, що ти вернешся. Два дні женем, говоримо, що ти загинув — не вірить і не йде.

Дійсно, біжить до них Сіньотлі і кричить на всю пристань:

— Повернулись, господарю! Я знав, що ви повернетесь, бо пані господиня сказала очікувати!

— Дивоглядія! — чудується Буслаїч, — чував я про ворожбитів арконських, але вперше на власні вуха чую, що ворожіння збулося.

А через кілька хвилин вже домовляється з Лагодою про якусь спільну оборудку:

— Одне погано, золоті монети на вашому острові не ходять…

— Сріблом розрахуємось, — гуде Лагода, — а то полотном…

— Навіщо Світовиду вашому стільки золота, як не користається з нього?

— Не нашого розуму діло, про те волхви відають.

— А як щодо тканини з вовни?

— Зведу я тебе з одним чоловіком, а той уже…

Велимир же вирушає