Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

О, то була не сльозлива Медб! Від її зневаги могло тріснути й каміння. Навіть народження дитини не примирило їх. Гаральд зробив помилку, велику помилку — він захотів охрестити руянку, аби узаконити шлюб і сина. Та душі людей з Рюгену твердіші за камінь, а Дивина до того ж була ворожбитка. Вона сказала йому: «Гаральде Торквільсон, ти тримаєш у полоні моє тіло, але не душу. Доля говорить мені, що ти заплатиш за мою ганьбу, ставши рабом мого старшого сина. А коли не хочеш, аби трапилось щось гірше — не лізь до моєї душі!»

Велимир нарешті втямлює, чому ярлу так кортіло його зламати. Гаральд злякався пророцтва.

— Однієї ночі вона зникла з замку, — продовжувала Хнельд, — покинувши дитя і знявши усі прикраси, якими її обдарував ярл. Всі і досі вважають, що вона утопилась. Лише малий, як підріс, вірив, що мати жива.

Біля входу, завішаного ковдрою, якийсь шерех, і до печери вповзає гномик у дорослому плащі і з великим мішком за плечима.

— Це я, Хальфдан…

Велимир усміхається:

— Де був так довго, брате?

Хлопчина вивільняється від мішка і радісно вигукує:

— Тобі вже краще? Краще?

— Набагато. А ти як?

Хальфдан повертається спиною і гордовито демонструє свіжі басамани від ременя:

— Батько мене запідозрив! У замку і в околиці був справжній трус! Але я не виказав, де ти ховаєшся, а на руїни капища вони не полізли, бо бояться Древніх Богів і Хнельд…

— Скажений пес, — бурмоче Хнельд, дістаючи своє мастило, — дитя хилиться од вітру, а батечко хапається за батіг…

— Я сильний і вже дорослий! — гордо заперечує Хальфдан, — і батько вдарив мене всього тричі, не те, що Велимира… Я одразу зомлів, і він злякався. Ось я приніс їжі, Хнельд. Добре нагодуй пораненого, йому потрібні сили. А я побіг, бо мене можуть шукати.

Хальфдан зникає, нетерпляче відтрутивши стару з її ліками. Хнельд починає длубатись у мішку, а Велимир лежить без руху, чогось усміхаючись. Малюк розвіяв тугу, яку на нього нагнала стара.

«Змій Мідгарду… Здолаємо! І з вовком поборемось… І я побачу знову, як сонце сходить над Арконою, скажу Славці, що вона гарна, обніму неньку…»

А Хнельд знову мугиче якусь вісу, і так спливає час.

* * *

Коли вже зовсім видужав Велимир, Хальфдан приніс йому чисту одіж, чоботи і трохи грошей. Хнельд пораяла йти побережжям до Гельсінгньору, а якщо там не вдасться прилаштуватись на якусь лодію — то добиратись до Роскілле і там шукати щастя.

Велимир, глянувши на нещасне личко Хальфдана, раптово пропонує:

— Ходімо зі мною!

— З… тобою? — заникується малий.

— На Руян до матері. Вона полюбить тебе, обіцяю. А тут ти загинеш.

— А батько? — питає малий серйозно, — він же без мене пропаде. Стане таким же

звіром, як дідусь Торквілль. Та й не забувай, Велимире, що Рюген твій у тьмі поганській. Не можна мені туди їхати. Може колись я й прийду до вас — оповідати про світло Христово…

— Чи не в жерці ти зібрався податись, Хальфдане Гаральдссон? — питає Велимир здивовано.

— Панотець Гьюкі говорить, що це моя дорога. Я бо у гріху зачатий, і народжений поза шлюбом, і сатана говорить моїми вустами. Я мушу стати ченцем і, може, загину, проповідуючи, як колись єпископ Адальберт у землях прусських.

— На Руяні не вбивають чужоземних жерців, — говорить Велимир лагідно, — їх на нього просто не допускають. Ти, братику, приїзди погостювати з добром і миром. А чужих Богів не треба нам на землі Світовидовій. Ми ж чекатимем на тебе — я… і мати.

— Ми зустрінемось, — мовить Хальфдан, — але якось не так… Буде кров… Багато крови… Буде битва… Норн! Доля! Я не хочу! Не хочу!

Велимир з жахом притискує до себе хлопця, а той б’ється у нього в руках, повторюючи:

— Норн!

— Іди, славине, — сумно говорить Хнельд, — я подивлюсь за ним. Це пройде… У нього бувають такі напади. Провидця треба вчити з дитинства, ти сам це добре знаєш, але розумію його лише я, а який навчитель зі знахарки…

— Бережи його! — прохає Велимир, і стара відповідає урочисто:

— Берегтиму, доки жива!

Люди ярла давно вже покинули шукати втікача, бо малий Хальфдан передбачливо відв’язав у селищі човна і спихнув у море. Та й сам Гаральд тиждень тому виїхав до Роскілле, переконаний, що син Дивини вийшов човном у море майже на певну загибель.

А Велимир іде собі та й іде, крокує у вказанім Хнельд керунку, ночує в злиденних заїздиках, а то і просто в лісі. Як спитають щось — говорить майже правду: йшли з Новгорода лодією, налетіли на скелі, всі загинули, а він, дивом урятувавшись, потрапив у полон до розбійників. На доказ останнього показує рубці на тілі. Добросерді бонди охають і підливають до кухля дармового пива. Меча юнак замотав у ганчір’я і заховав під плащем.

Та зброя таки згодилась йому в дорозі. Вже неподалік від Гельсінгньору надибав він невелику купецьку валку, на яку напала ватага лихих людей — чи то збіглих рабів, чи то просто злодіїв.

Охорона у торговця невеличка, чоловік п’ять, зате сам він, білявий велет з розкішною бородою, крутить довкола себе не мечем навіть, а якоюсь деревиною і реве басюрою:

— Дорогу! Повбиваю! Я не звідкись там, а з Новгороду! Розступись, народ, Васька Буслаїч стояти за себе буде!

Велимир мимоволі пирхає, руки вже вивільняють зброю. Словен сподобався йому з першого погляду.

І ось уже кидається руянець до битви із звичним вигуком:

— Мій Бог — Світовид!

Новгородець видимо зрадів нежданій помочі:

— Гати їх, руянцю, за мною не пропаде! Скільки вас там?

— Три десятки — за мною, — командує Велимир данською, — до битви, Руяне!