Мері Дженнінгс Хегар - Стріляй, як дівчисько

Протягом четвертого року навчання я все ще була з Джеком, і, коли навчання добігало кінця, тиск на кандидатів із КПОЗ тільки посилився. Відбір на підготовку пілотів відбувається так: кожного кадета оцінюють за різними параметрами (місце в рейтингу кадетів, середній бал, фізична підготовка і т. д.) за весь час їхнього навчання в Корпусі (Корпус підготовки офіцерів запасу, або Корпус кадетів). Бали четвертокурсників нашого КПОЗ порівнюють із балами інших четвертокурсників-кадетів КПОЗ у різних коледжах по всій країні. Кожен з кадетів протягом передостаннього семестру вибирає «категорію». Однак Повітряні сили приймають рівно стільки людей, скільки їм треба для підготовки пілотів, а решта кадетів має обрати інший напрям — наприклад, розвідку, органи правопорядку, технічне обслуговування літаків тощо. До речі, тільки близько двадцяти відсотків офіцерів Повітряних сил стають пілотами.

За всі роки навчання в КПОЗ на тесті з фізичної підготовки я постійно набирала близько чотирьохсот двадцяти п’яти балів з п’ятисот. Я, приміром, могла показати найвищий результат у віджиманні, однак набрати максимум балів на спринті мені не вдавалося. Коли нарешті настав наш день категоризації й перевірки рівня фізичної підготовки, або РФП, — іншими словами, єдиного РФП, на який спиралися, зараховуючи пілотів на підготовку, — я пошкодила на спринті коліно й здобула найгірший результат за всі роки — близько двохсот вісімдесяти балів. Я відчула неймовірне розчарування, але з огляду на те, що мала найкращий рейтинг у класі (я тоді служила заступником командира, віце-командиром авіаційного відділення — мене вибрав наш кадетський командир авіаційного відділення), вважала, що шанс у мене ще є. І помилялася.

Коли надійшли результати й назвали імена тих, кого обрали на підготовку пілотів, я опинилася поза грою. Майбутні пілоти мали вийти вперед і отримати величезні картонні крила, пофарбовані в срібний колір. Я намагалася усміхатись, фотографувати друзів, поводитися так, ніби мій світ щойно не розсипався на друзки. Я щиро раділа за них, тож начепила на обличчя усмішку. Звісно ж, під цією усмішкою я була геть спустошена, але вже планувала свій подальший крок.

Дехто з розчарованих того ж дня забрав документи з Корпусу й пішов працювати над планом Б, одначе я не збиралася сходити з омріяного шляху.

Дістати місце пілота через Корпус мені не вдалося, але я знала, що до авіапідготовки мене можуть привести ще кілька шляхів. Знала я й те, що йти ними буде неймовірно важко, бо більшість місць займають випускники Корпусу чи Академії Повітряних сил, які вибороли їх на категоризації. Для решти з нас (а це трохи більше за п’ятдесят тисяч кандидатів, тобто інших офіцерів Повітряних сил) зоставалося тільки декілька місць на рік. Їх давали як «пряник», і то лише найкращі з перших могли вхопити цю неймовірно рідкісну пташку.

Я стояла перед вибором — знайти собі іншу мрію або піти в іншу сферу військової справи, сподіваючись коли-небудь досягти своєї мети. Вирішивши випробувати долю й ризикнути, я подивилася на список можливих напрямів, що лежав переді мною. Котрий з них одного дня зробить мене найкращим пілотом? Я вибрала технічне обслуговування й ремонт літаків: це давало мені можливість дізнатися більше про літальні апарати. Я подумала: коли (саме коли, а не якщо) потраплю на авіапідготовку, то матиму перевагу над однокласниками, бо в мене буде досвід роботи з різною авіаційною технікою.

Коли мене зарахували, я була в екстазі. На перше після завершення тренувань завдання я мала летіти в Японію, щоб працювати з F-16. Кращого завдання й уявити годі. От тільки була одна проблема: я планувала вийти за Джека, а в нього лишався ще рік навчання в університеті Техасу.

Для мене це відрядження в Японію здавалося ідеальним в усьому, крім того, що мій майбутній чоловік і я перший рік шлюбу житимемо на різних континентах. Але, подумала я, ми ж кохаємо одне одного. Кохання все може перебороти, чи не так? Тож відразу після мого випуску ми одружились і я дістала звання офіцера Повітряних сил США. Я вдягла велику білу бальну сукню, і ми відсвяткували не дуже бучне весілля. Це мав бути перший червоний прапорець, який сигналізував би про те, що я своїми вчинками суперечу сама собі. Медовий місяць ми з Джеком провели в круїзі по Карибському морю, а потім я, двадцятитрирічна, рушила сама в невідому синю далечінь — починати кар’єру своєї мрії. Щоправда, ще не керувати літаками, але я вже уявляла себе в кріслі пілота.

У січні 2000 року я звітувала на підготовці офіцерів з ремонту авіаційної техніки на Шепардській базі Повітряних сил у місті Вічита-Фоллс (штат Техас). Я була зеленим другим лейтенантом Повітряних сил і нещодавно вийшла заміж. Мій план був простий: я вивчу все, що тільки зможу, і стану найкращою з однокласників, тож у Повітряних сил не буде іншого вибору і вони пошлють мене на авіапідготовку.

Мій клас складався приблизно з десятка таких самих, як я, офіцерів. Усі ми нещодавно закінчили різноманітні заклади — від КПОЗ до Академії повітряних сил. Ніхто з нас не знав, що робити з новими «шпалами» на наших плечах — так ми називали брусочки золотого кольору, які скидалися на відрізки шпали. Ми всі, другі лейтенанти, сподівалися, що тут, на самому початку дорослого життя, ухвалили правильне рішення.

У перший день занять я зайшла в будинок — знервована, але щаслива. Я неквапливо йшла коридором у пошуках аудиторії, і мені здавалося, ніби це знову перший шкільний день. Я знала, що пробуду тут три довгі місяці й вивчатиму основи технічного обслуговування та ремонту авіатехніки разом з людьми, яких сьогодні побачу вперше в житті. Я інтроверт, завжди була такою, і мені не надто комфортно перебувати в кімнаті, де повно галасливих незнайомців. Я зайняла найнепримітніше місце в дальньому куточку й тихенько сиділа, вбираючи в себе весь довколишній шум. Тоді глибоко вдихнула й нагадала собі, що в аудиторіях просиджу лише кілька місяців, і вже в квітні буду на першій у своєму житті базі, розташованій на півночі Японії.

Я сиділа там і прислухалася до гомону офіцерів. Один голос чітко вирізнявся на тлі інших.