Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

її форм. А ідеальні форми її існування містяться в самій природі як притаманні їй властивості, закони життя Всесвіту. Тобто невидимі самі по собі, вони є видимими в самих творіннях. Якби вони були надприродними, то природа не мала б цих властивостей.

Тоді в язичницькій концепції божественне водночас постає і духовним і матеріальним, бо воно стає включеним у широку сферу буття народу і особистості, а саме – духовне життя, сферу духу. Божественне, присутнє в нас самих, розкривається нам зсередини нашого сприйняття, як щось внутрішнє, притаманне нам витоково з самого початку. Таким чином, воно включається в реальність, існуючу в нас самих.

Ідеалістична філософія початку ХХ ст., на противагу марксистському матеріалізму, визнавала власне язичницьке розуміння “божественності людини”, те що споконвіку було притаманне слов’янському уявленню про божественне походження “Дажбожих онуків” чи сковородинському “Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не Бог тілом, і не тіло Богом” [522].

Так, С. Л. Франк писав: “Людину можна прямо визначити, як тварну істоту, яка має свідомий внутрішній зв’язок з Богом; але це знання є разом з тим ніби присутністю Бога в ній самій: людина усвідомлює Бога в собі самій; людина дивиться на себе ніби-то очима Бога і підпорядковує чи прагне підпорядкувати свою волю волі Бога, яка діє в ній. Це підпорядкування, це усвідомлення вищої ідеальної необхідності – на відміну від усякої емпіричної необхідності і від усякого довільного, чисто людського хотіння – і знаходить своє вираження в категорії необхідного, яке визначає людське життя…” [483. 151].

Етнічна релігія завжди є традиційною. Цей постулат маємо визнати як аксіому. Поділ на традиційні й нетрадиційні релігії мусить спиратися на чітко визначені категорії: він може застосовуватися лише відносно тієї чи іншої території та нації, але не має чітко окреслених часових меж, тобто не залежить від того, як довго народ сповідує дану релігію. Релігієзнавці не можуть визначити, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу? Приміром, на їх думку, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а кришнаїзм – є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі. Таке твердження позбавлене логіки, оскільки фактично обидві релігії є чужими. До того ж, інтернаціональні релігії не можуть бути визнані традиційними, оскільки поняття традиції тісно переплетене з поняттям етносу – носія традиції, і землі, на якій народжується певна геокультура; а світові релігії постають, поширюються і діють саме як антитрадиційні.

Здійснені мною опитування 247 рідновірів щодо їхнього розуміння традиційності дали такий результат: 239 висловилися за те, що світові релігії не можуть вважатися традиційними; 5 – допускають, що за 1000 років християнство вже стало традиційним; 3 – не визначились. Отже, можемо вважати, що, на думку самих адептів Рідної Віри, чужа релігія не може вважатися традиційною, скільки б років вона не функціонувала на чужій території, хоча б з тієї причини, що вона знищує справді традиційну релігію, тобто по суті є її антиподом і антагоністом.

Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (неорелігія, силенкіянство) – не має аналогів в українській традиції, бо це штучна (створена автором – “пророком”) неорелігія. Однак, далеко не всі дослідники пов’язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але й логічно.

Проблема визначення традиційності релігії досі серед науковців залишається не цілком вирішеною. Вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: “В Україні – велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною “вірою батьків”, національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східнослов’янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу” [218. 175]. Тоді, хто ж нам заважає визначити релігійну традиційність саме “строго”?

Відродження етнорелігії відбувається в контексті загального національного відродження. За визначенням ““Малої енциклопедії етнодержавознавства”, етнічний ренесанс у духовно культурній сфері означає: відродження етнічної самобутності народу; реанімацію приспаних досі морально-етичних засад, обґрунтування (вироблення) новими поколіннями нових критеріальних норм; ціннісно-культурологічне переосмислення фольклору, епосу й усього духовно-історичного надбання етносу; ренесанс літературно-художньої та науково-технічної творчості народу; оновлення мовно-культурних надбань; повернення до релігійно-етичних цінностей історичного минулого етносу [291. 486].

Таким чином, можемо зазначити, що й етнорелігійний ренесанс виявляється наслідком загальних процесів етнонаціонального відродження і його невід’ємною складовою частиною. І хоча Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, і вона є перспективою на майбутнє.

Етнічна релігійна традиція має виразні ознаки духовно-культурного феномена, явища, яке саме проявляє себе в різних сферах народного життя. Як духовно-культурний феномен, вона виступає одним з обов’язкових, системоутворюючих чинників, що включає всі традиційні види духовної та матеріальної культури, господарства, календаря, обрядів і звичаїв, художньої та виробничої творчості.

Феноменальність Рідної Віри полягає насамперед у тому, що вона має здатність відтворюватись у підсвідомості носіїв власної етнічної культури, що відбувається як своєрідне “пригадування” окремими представниками колективного досвіду своїх предків. Через окремі слова (переважно фольклорні), символи, узори вишивки, звичаї чи обряди людина, яка вже обізнана з релігійною трагедією 988 року і має уявлення про давніх слов’янських Богів, здатна самостійно відтворювати світоглядну картину етнічної релігії, ніби читаючи напівзруйновану матрицю. Для таких “прозрінь” необхідний психологічний поштовх.

Я неодноразово була свідком таких явищ під час спілкування з людьми різних соціальних і професійних груп. Глибоко переживаючи факт віровідступництва князя Володимира, а з ним і цілого народу, люди часто плачуть, зізнаються, що давно відчували чужість християнської богослужби, аморальність біблійного “святого письма” (особливо Старого заповіту). Водночас, з великим потрясінням пригадували, що їхні бабусі чи дідусі не раз казали “наш Бог – Сонце”, “Бог – не в церкві, а в серці”. Пам’ять літніх людей починала відновлювати різні суттєві деталі культу предків (від уявлень про Всесвіт до побутових поминань і морально-етичних язичницьких правил). Так були пригадані й заповіді, відсутні в християнському Декалозі: “Не бійся! Не проси! Не бреши!” (Південь України, Білоруське Полісся).

Нині для України характерне повернення етнокультурних надбань. До характеристики таких явищ застосовують термін етнічне відновлення – за своїм змістом він близький до поняття “етнічне відродження”, “етнічний ренесанс” тощо. Характерними рисами етнічного відновлення як суспільного явища, є, насамперед, процеси етнотворення, тобто