Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природних релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав’язувати свої глобальні релігії всьому світові.

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв, про що вже йшлося вище: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. На ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються.

Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має позитивні якості:

а) єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;

б) релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;

в) відбувається природна регуляція морально-звичаєвих відносин;

г) забезпечення цілісності та національної самобутності;

д) вироблення відпорності глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов’янським віра. Однак, ці поняття нетотожні. Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.).

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio – честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus – совісний, благочестивий (за Цицероном, від religere – совість). Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав дещо точніше пояснення: “Релігія – від лат. religo – єднаю, – власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування” [161. 547].

Однак, ці значення, такі популярні в численних словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього поняття. Тому, щоб виявити його особливі грані та зрозуміти його глибинне давнє значення, є потреба звернутися до етимології безпосередньо в латинській мові. Слово релігія складається з префікса ре- (лат. re-), який уживається в словах на позначення повторюваної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повторне повернення душі в тіло, тобто дослівно – “оживлення”). Корінь ліго- (лат. ligo) позначає спілку, об’єднання, товариство, зв’язок. Тобто слово релігія дослівно означає: “періодичне відновлення втраченого зв’язку” з Богом – космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія є значно ширшим, ніж його переклад нашим словом “віра”.

Російський філософ А. Ф. Лосєв дав пояснення антиномії “віри” і “знання”: “Віра, як того вимагає діалектика, не може здійснюватися без знання…, а знання не може здійснитися без віри…”. Синтезом віри і знання він вважав “відання, що рівноправно вміщує в себе і віру, і знання” [280. 584–585]. Саме так розуміють це поняття і сучасні язичники-рідновіри. Оскільки слово “віра” застосовувалось ось уже понад тисячоліття в значенні “релігія”, то воно за інерцією продовжує вживатися і нині, однак йому надають іншого значення. Ось як пояснює це наш сучасник волхв Велеслав: “Наявність віри в існування чогось свідчить, перш за все, про відсутність безпосереднього знання цього предмету. Віра в існування Бога є, насамперед, свідченням відсутності у “віруючого” безпосереднього досвіду Бого-переживання. Воістину, знаючий не вірить, віруючий не знає” [501. 93–97].

Віра розглядається як одна з початкових сходинок до богопізнання, вона здатна обумовити будь-який людський досвід, формуючи його згідно власних уподобань. Навіть вільний, необумовлений розум, не знаючи віри, не може обійтися без довіри. “Справжнє богопізнання для язичника в кінцевому результаті виявляється тотожним самопізнанню”, тобто пізнанню своєї істинної – божественної природи. Бог присутній в людині споконвічно, як і людина – в ньому [501. 93–97].

За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі – найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540. 4. 7].

Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.

Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкуванням людського життя. Укладачі “Релігієзнавчого словника” стверджують, що основою будь-якої релігії є уявлення про “надприродне” [378. 297]. Таке твердження, на мою думку, є неточним, оскільки не у всіх релігіях поняття Бога зводиться до “надприродного”. Причиною такого, з точки зору сучасних релігієзнавців “універсального” терміну, став поділ на різні типи релігій, як приміром, її “нетеїстичні” форми. Погодившись з існуванням таких форм релігій (що, на мій погляд, досі лишається в основному кабінетним винаходом), фахівці мусили виробити назву для того “щось”, що є предметом релігії. Дефініція “надприродного” досі залишається даниною нав’язаним термінологічним стереотипам глобального чи християнсько-теологічного характеру. Називаючи все своїми іменами, я буду говорити про релігію як “уявлення про Бога-Богів”, залишаючи тему так званих “нетеїстичних” релігійних форм для окремого дослідження.

Чи правомірно ставити питання про “щось”, що існує поза природою. Наша дефініція, однак, не тотожна ортодоксальному матеріалізму, оскільки вона не заперечує існування ідеального як протилежності (бінарної опозиції) матеріальному. Говорити про Бога можемо в значенні “ідеального”, а не того, що ніби-то існує поза природою речей. Оскільки нема нічого надприродного, Бог є початок і сенс кожної релігії. Поняття Бога будемо з’ясовувати через призму етнічних традицій, де він переважно постає як космічний закон (Права, Рита, Логос), тобто не стільки сама природа, як закони, форми і способи її існування.

Тоді Бог – є організуюча властивість, притаманна всім формам природи. Невидимий, він, водночас проявляється в кожному “творінні”, і кожне “творіння” існує в Богові. Говорити ж про “надприродне” нема ніякого сенсу, бо природа – об’єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності та єдності