Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

собою на війну. Вони разом з Машею пішки рушили через усе місто до яру на Іванову слобідку.

Містом ходили німецькі вояки, було розвішано прапори з лиховісною свастикою. Але загалом місто ніби й не змінилося. Люди так само поспішали у справах. Ось дві жінки зупинилися біля опери, розмовляють і сміються, ніби й влада в їхньому місті не помінялася так серйозно.

Дорогою Маша розповіла Іванові, що її батьки замкнули кімнати. Ключі від вхідних дверей помешкання Каламатних мала гувернантка Ельза Карлівна, якій доручили навідуватися до їхнього житла. Дякуючи Богові, вона була в їхній квартирі, коли Маша повернулась. Коли Іван із Машею дісталися яру, Іван злякався, що дівчина, яка так сподобалася йому, втече, побачивши його жалюгідне житло. Але Маша відважно переступила поріг їхнього будинку. Материн регіт долинав із-за тої ж засмальцьованої занавіски в горошок. Посеред кімнати навхрест лежали милиці одноногого Гоші. Ніхто не помітив, як Іван прийшов і забрав увесь батьків інструмент у дерев'яному ящичку з ручкою. Іванові сподобалося, що Маша не висловила зневаги до нього, бо він з такого дому в яру, а вона із шикарного будинку на Чудновського. Іван запам'ятав ту чудернацьку назву вулиці, і не тому, що ходив до музеїв, які були ліворуч і праворуч від будинку Маші, а тому, що його одного разу водили до зубного лікаря на Чудновського.

Юна парочка вибралася з яру, і рушила повз той розкішний маєток, яким Іван милувався крізь щілину в паркані. Починало темніти, вулиці були порожні, не було ні киян, ні німців. Дійшли до Львівської площі. Зустріли німців із великими псами на мотузках. А ось цей веде не пса, а лисицю. Іван відчув несподіваний жах, коли в темряві при землі хижо блиснули зуби рудого створіння.

— Шнапс фабрік? — закричав той німець.

Іван розгублено не знав, що відповісти. Але Марія заговорила з ним по-німецьки, посміхнулась йому, зробила спробу погладити «фуксхена». Хазяїн фуксхена також посміхнувся. А Маша показала йому, куди йти до шнапс-фабрік.

— Він спитав, де горілчаний завод, — пояснила Маша Іванові, а Іван засоромився свого боягузтва і висловив захоплення відвагою Маші.

— Ти їх не бійся, вони хороші люди, — сказала Маша. А потім трохи подумала, і додала: — не гірші за наших.

А далі вони завернули на Велику Підвальну, і знову їм назустріч рушила ватага німців із псами, які ніяк не виглядали «хорошими людьми». Але тут Іван злякатися не встиг, бо Марія затягла його від гріха подалі — чи навпаки, ближче до гріха? — у темне підворіття й гаряче пригорнулася до нього. І поцілувала його, обтираючись об нього всім тілом. Іван забув, як щойно злякався німця з лисицею. Я й зараз пам'ятаю, як тримав ногами ящик з інструментами, обнімаючи Марію в підворітті Великої Підвальної.

Це підворіття є й сьогодні. Кілька днів тому я зайшов у нього і по дорозі сюди, простояв кілька хвилин. Нічого особливого не відчув і рушив далі сюди, до свого видавництва. Мільва співає італійською мовою «Fischia il vento» на мотив «Расцветали яблони и груши». А я пишу далі історію життя Івана Івака.

Того року Іван дуже рідко навідувався до себе в яр. Мало не весь час проводив у своєї авантюрної подруги в сірому дореволюційному будинку за спиною в Тараса Шевченка. Газета «Українське слово», яку клали до поштових скриньок киян, розповідала, що німці прийшли визволити українців від більшовиків. Але чому визволителі так запросто пристрілювали людей просто на вулицях і не дозволяли прибирати мертвих? Більшовики такого не робили. Іван із жахом дивився на мертві тіла, намагаючись не глянути на обличчя. Та й на Чудновського, яка за німців називалася Терещенківською, швидко дійшла звістка про жах на Дорогожицькій. Те, що згодом стане відомим на весь світ як «Бабин яр». І з Маріїного дому зник професор Міркін. Та родина, попри поради Каламатних, свідомо не поїхала до евакуації, мовляв, німці — культурні люди.

— Він приходив до нас у гості! І сидів за цим столом! Він був бридкий, як і мій батько! Викладач марксизму! — стукала п'ястуком об стіл Маша, — але, якщо він опинився на Дорогожицькій, мені його шкода.

Іван дуже сподобався гувернантці Ельзі Карлівні. Завдяки її статусові фольксдойче їхнє існування в ті роки було привілейованим. Чи не тому в просторе житло Каламатних нікого не підселили з німецьких вояків, і юні коханці мали у своєму розпорядженні аж чотири кімнати. А сама молода і гарна гувернантка скоро перебралася на сусідню вулицю Толстого до німецького офіцера Вальтера Фальке, який облаштувався в помешканні радянського комбрига. І портрет того комбрига із ромбиками на комірці так і лишався на стіні у вітальні, і Вальтер Фальке піднімав келих перед тим портретом, і казав по-російському:

— За ваше здоров'я! Хіба я так хотів приїхати до Києва?

Вальтера Фальке, до якого Маша з Іваном ходили в гості під ручку (Іван да Марья — замилувано вуркотала Ельза), частував їх різною дивовижею. Іванові сподобалися устриці та біле вино. До речі, у червоного комбрига в серванті був набір ложечок для устриць. Як у поміщика в самодержавній Росії, які, як свідчить російська класична література, вміли добре жити. І взагалі, посиденьки на розі Толстого й Володимирської були дивовижними. Вальтер добре знав російську і читав вголос російські вірші так артистично, що не слухати і не запам'ятати ті вірші було неможливо:

Как ночи Украйны В мерцании звезд незакатных, Исполнены тайны Слова ее уст ароматных, —

декламував Вальтер, поглядаючи