Кирило Круторогов - Бомбардир

від сорому – це в моєму класі отакі речі! Питаю: чиї витівки? Мовчать мої партизани. Довелося змусити відкрити ранці й портфелі – і тут пропажа виявляється в Настуні. Та в істерику. Можете уявити, як їй було?!

Я не міг. За всього бажання. Надія Миколаївна розповідала далі:

– Я була впевнена, що вона ні до чого. Гарна родина, спокійна, вдумлива дівчинка… А інші як води в рот набрали. Особливо хлопці, хоч уже й зрозуміли, що все серйозно… Я заявляю: мовляв, нікого не відпущу додому, зберу батьків усього класу, запрошу директора школи – і буде вам ганьба на все місто! І тут відбувається щось несподіване: підхоплюється Сергійко Гайдук, хапає цього здорованя Іванцова за комір, витягає до дошки, розвертає обличчям до класу й кидає йому в обличчя: «Боягуз! Давай, зізнавайся!» Іванцов розгубився, намагається вирватися, сичить: «Я тебе приб’ю!»,– але Сергій тримає його міцно, як обценьками. І домігся-таки свого: зізнався Іванцов. Перед усім класом.

– Правосуддя здійснилося!

– Так! Ба більше: Сергій змусив його ще й перед Настею вибачитися. Ну, такого приниження Іванцов стерпіти не міг – стосунки вони з’ясовували вже за межами школи…

– Відбулася дуель? – посміхнувся я.

– У якомусь розумінні. Іванцов був сильніший і майже вдвічі важчий, ніж Сергій. Грубіян, забіяка, звик усі питання вирішувати кулаками. Та й компанія у дворі в нього була ще та. Але Сергій не пробував уникати. Навпаки! Але зі свого боку поставив умову.

– І яку ж? – мені дійсно стало цікаво.

– Водосховище наше бачили?

Я кивнув.

– Отож. Узимку воно замерзає, а у відлигу лід біля берега стає тонким і крихким. Вище за течією, метрів за двісті від берега, є малесенький острівець. Просто піщана мілина, яка трохи виступає над водою. І Сергій запропонував Іванцову піти по кризі до цього острівця й помірятися силами там, без свідків. Іванцов, хлопець самовпевнений, навіть думати не став – одразу погодився… На березі зібралося мало не півшколи. Мені потім дівчата все розповіли… Сергій пішов першим. Дрібними ковзними кроками, промацуючи лід,– обережно, але впевнено, як канатоходець. Дістався, махнув Іванцову, мовляв, давай! А той стоїть стовпом – ані руш. Хтось у юрбі знущально засвистів – Іванцов вилаявся, ступив не дивлячись… і лід під ним одразу затріщав. Він посковзнувся, заточився – і рачки поповз до берега…

Надія Миколаївна потяглася до чашки, ковтнула чаю.

– Господи, ніби вчора це було… Наступного дня я залишила обох після уроків. На той час я вже знала всі подробиці тієї їхньої «дуелі». Зірвалася, підвищила голос – і раптом упіймала на собі погляд Сергія. Холоднуватий, спокійний і навіть – ви не повірите! – співчутливий…

Вона підвелася, висунула шухляду секретера, вийняла перетягнуту гумкою пачку фотографій і стала їх перебирати. Відклала кілька й простягла мені:

– Погляньте. Оце він, Сергійко Гайдук,– невисокий, світленький, з косим чубчиком. Шостий клас. Поруч – Сашко Іванцов, рудий, вічно скуйовджений. Ота білявочка з пухкими щоками – Настуня Стеценко… А Славко Данченко, між іншим, нині помічник депутата…

– А що ви пам’ятаєте про родину Гайдуків? – перервав я вчительку, інакше довелося б вислухати все про кожного з тих, хто був зображений на груповому фото.

– Звичайна родина для наших місць. Батько працював на гірничозбагачувальному, простий робітник. Мати – Ірина Андріївна – вихователькою в дитсадку. Братів і сестер у Сергія не було.

– Ви ні з ким із Гайдуків не бачились останнім часом? Я був у них удома, але мені сказали, що Гайдук-старший помер, а Ірина Андріївна в тій квартирі давно не мешкає. Я хотів поговорити з нею, але так і не зміг з’ясувати, де вона.

Надія Миколаївна похитала головою:

– Я давно її не бачила. Спробуйте розпитати в дитячому садку, де вона працювала. Це біля їхнього будинку.

– Обов’язково. До речі, а як у Сергія було з навчанням?

– Якщо відверто, то досить посередньо,– жінка ніяково всміхнулася.– Певно, про це й писати не варто?

– Не думаю, щоб це могло вплинути на репутацію футболіста. Для більшості з них те, що відбувається на футбольному полі, у дитинстві мало набагато більше значення, ніж усі підручники й оцінки.

– І тут те саме! Трійки, четвірки, так-сяк. Єдина тверда п’ятірка – з фізкультури. Бувало, і заняття прогулював… Ну, тут я завжди знала, де його шукати – на стадіоні. Або сам ганяє м’яча, або дивиться, як ганяють його інші…

– А відносини з однокласниками? У нього були друзі?

– Рівні. Не те щоб душа товариства, але й відлюдьком я б його не назвала. Цікаво, що після тієї «дуелі» він якось зблизився з Іванцовим і Настею Стеценко, вони постійно трималися втрьох. Схоже, обидва були в неї закохані. Але вони такі різні – Сашко постійно намагався продемонструвати силу й зухвалість, а Сергій вічно вигадував щось незвичайне, несподіване, яскраве.

– Романтик?

– Ну це навряд. Просто винахідливий хлопчина, живий розум. Як у випадку з тією «дуеллю».

– Як ви гадаєте, вони все ще підтримують стосунки?

– Нічого про це не знаю… Але в Насті й Сашка ви й самі можете запитати.

– Вони що – пара?! – здивувався я.

Моя реакція явно повеселила Надію Миколаївну.

– Ні, точно ні. Доля в Сашка, наскільки мені відомо, не надто склалася. Там було багато всілякого, а тепер він угамувався й торгує овочами на тутешньому ринку. А Настя вийшла заміж за гарного хлопця, народила сина. Зараз працює в перукарні – це на центральній площі, ви, мабуть, повз проходили. Місцеві модниці до неї за тиждень записуються…

– А ви не пам’ятаєте, чому Сергій пішов зі школи після сьомого класу?

– Просто перевівся до спортінтернату, всерйоз зайнявся футболом. І досяг-таки свого.

– А до якого саме спортінтернату?

– Отут я пас. Пам’ять підводить. Знаю одне – це в нашій області. Чи Дніпропетровськ, чи Павлоград…

Дорогою назад я поволі сортував почуте. Не так багато, хоча дещо можна витягти з історії з «дуеллю» на кризі водойми. Для звіту: «…У дитинстві вирізнявся спостережливістю, був уважний… виявляв ситуаційне мислення…» Що ще? Чудове володіння власним тілом, уміння точно розподіляти м’язові зусилля, зберігати рівновагу. Здавалося б, нічого спільного з футболом, але для будь-якого футболіста така характеристика, крім усього, має істотне значення.

Дорогою я навідався до дитячого садка, де працювала Сергієва мати. Діловодка, пишнотіла брюнетка середнього віку, роздратовано повідомила, що Гайдук Ірина Андріївна написала заяву за власним бажанням ще чотири роки тому. Причин звільнення не повідомила. Та й навіщо? З таким синком, багатенькою знаменитістю,– було сказано мені,– хто ж буде гробити здоров’я за жалюгідні копійки! Відбула