Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Ви трохи крутий. А я гнучкіший і водночас більш зговірливий. Наступного разу він звертатиметься до мене. — І додав: — Мені сподобалося те, як ви переконували його, що радянське дельфінознавство анітрохи не викликає у вас занепокоєння.

— Чи я переконав його?

— Ні, не думаю. Йому не бракує інтуїції. Він більше знає, ніж вдає.

— Авжеж. Допіру мені телефонували з нашої служби. По-перше, Сі не якийсь другорядний дріб’язковий агент, як він удавав із себе, а один з керівників наукової розвідки. По-друге, Сі має диплом фізика, що його він одержав у Йєльському університеті…

– І він ставив запитання про турбулентні завихрення!

— Саме цим, на мою думку, він зрадив себе. Неук вдав би, що знає.

У двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Лоррімер.

Увійшов чоловік, подав Лоррімерові велику фотографію й вийшов.

— Наші хлопці не марнували час, — похвалив Лоррімер. — Ідіть побачите, Девіде.

Адамс обійшов навколо письмового стола й схилився над Лоррімеровим плечем.

— Чудова фотографія! — захопився він. По хвилі додав: — Це рум’яне обличчя всіма порами просочилося фальшем.

— Ох, ви перебільшуєте, — відповів Лоррімер. — Чимало американців таким чином виявляють свою веселу вдачу, — він кинув ще мокру фотографію на стіл. — Отож, — повів далі Лоррімер, зітхнувши, — він вистежує нас, а ми — його. Який абсурд!

— Я запитую себе, — мовив Адамс, — чи він хоч що-небудь узяв з нашої розмови?

— Не гадаю. А втім, зараз ми це перевіримо.

Він витяг шухляду, в якій лежав телефон, зняв трубку.

— Прокрутіть мені плівку. З самого початку розмови.

Лоррімер відкинувся назад і, узявши фотографію, розглядав її здалеку, похиливши набік голову.

— Яке лихо, оце шпигунство в роботі! Яке марнотратство часу! Цей сердега Сі, повертаючись додому вечорами, либонь, зазирає в замкову щілину, коли випорожнює свої кишені.

Адамс зареготав. У цю ж мить з стінної шафи залунав голос Лоррімера й заповнив кімнату:

«— «Апманн»! Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?

— Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.

— Отже, наша блокада нічого не варта.

— Я не сказав би цього. Містере Адамс, чи не бажаєте запалити «Апманна»?»

Коли стрічка скінчилася, Лоррімер підвівся:

— Ну, Девіде, що ви думаєте про наші переговори? Адамс усміхнувся.

— Це шедевр неглибокого аналізу.

Коли він зійшов з літака, над ним світило каліфорнійське сонце. А зараз, спітнілий і голий, він лежав у постелі на шістнадцятому поверсі готелю. В цьому готелі п’ятсот однакових кімнат. І однакові череваті лампи з плафонами, схожими на ананаси, однакові гардини, розмальовані великими жовтими й зеленими квітами, однакові ванни, зачинені пересувними люстрами. Коли тут купаєшся, складається враження, що ти ніби риба в акваріумі. Сі спливав потом на пружинному матраці в цьому велетенському спальному будинку. Якось лячно було уявити величезний вулик і жалюгідних маленьких людей, що на мить заворушилися перед сном у всіх комірках. І кожен опинився в невеличкій комірчині задля сну або безсоння, кохання або жадоби до грошей, наміру накласти руки на себе. Навіщо це все? Господи, яке безглуздя! Сі лежав. байдужий і мокрий. Боже, яка то огида двічі поспіль приймати душ! Полегшення триває лише п’ять хвилин, а відтак стає нестерпно. Він спливав потом, задихався, хоча холодний струмінь кондиційованого повітря обвівав йому обличчя й чуб. Сі підвівся, натис на кнопку кондиціонатора. Спробував розчинити вікно, але воно не піддавалося. Залишалося одне: крижане повітря або духота. Він звалився на ліжко, знесилений і збентежений. У шлунку знову щось скоїлося, й прихований невгамовний біль шпичаками заштрикав попід ребра, відчувся в печінці. Черево набубнявіло, він устромив у нього пальці, як у тісто, наче хотів згорнути його в жменю. Почувався так самотньо, що мало не зателефонував до Бессі у Нью-Йорк. Та йолоп же він! Що вони могли б сказати одне одному? Що в них було? Кілька гримас, кілька слів і тривала мовчанка. Навіть дитини не мали. «Я не доторкнуся до неї більше, в мене викликають огиду її повні перса, оте м’яке тіло. З якою втіхою вколошкав би одну з цих розбещених жінок, всадив би цілий десяток куль у її черево! Ще п’ять років тому я припинив страхувати своє життя. Хотів би після смерті бодай на хвилю воскреснути, щоб подивитися на її писок. Вона знову одружиться з першим-ліпшим кретином і сама наплодить інших кретинів. Ось для чого живуть оці блощиці: щоб увічнювати свій рід. Нема чим похвалитися».

Він простяг руку, відчув біль у печінці. Взяв конверт, у якому лежав запис розмови з Лоррімером і Адамсом, що її передрукував його агент з магнітофонної стрічки, коли її прослуховували після того, як Сі пішов од них. Прочитав увесь текст. Оці двоє мають його за новобранця. Комедія! «Щоб дізнатися більше, вони примусили мене перетяти Сполучені Штати зі сходу на захід і сунути свого носа в Пойнт-Мюгю. Господи, навіть у Сайгоні, де все таке бридке й заплутане, було стільки агентств, служб і поліцій, які, замість того, щоб зосередити увагу на в’єтнамцях, марнували час на фатівство й заздрощі, дублювали «одне одного. У Радянському Союзі вдаються до надмірної централізації, а ми робимо все навпаки. Ніяк не покладемо край розсіюванню, марнотратству коштів, розмноженню різних служб, манії взаємного вишпигунювання. Ми всі опинимося в будинку для божевільних, від перевтоми нас лікуватимуть електрошоком».

Він зняв телефонну трубку, попросив розбудити його наступного дня о сьомій годині, дістав дві маленькі пілюльки снодійного й проковтнув їх, бо цієї ночі не міг заплющити очей. Вранці він буде настільки виснажений, що муситиме ковтнути дві пілюльки «Но-Доуз», аби виглядати бадьоро в Пойнт-Мюгю. Вдень він вживає наркотики, що збуджують організм, а ввечері — снодійне. Справжній наркоман. «Коли врахувати ще бурбонський ром і сигари, то не дивно, що в мене болить печінка. Та все це скінчиться в труні на дні якоїсь ями. А що тоді? Начхати на все, мені навіть не хочеться воскреснути». Його руки нерухомо лежали на ліжку, голова прикипіла до подушки, в нозі