Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Зрозуміло, нічого.

— А про його швидкість плавання?

— Мені здається, що вона дуже велика.

– Її вже виміряли, містере Сі. Вона може досягти тридцять вузлів на годину.

— Це чудово.

— Приголомшливо.

— А до чого тут шкіра? — спитав Сі перегодом.

— Дехто вважає, що дельфін розвиває таку швидкість завдяки своїй шкірі, — відповів Адамс. — Існують дві теорії з цього приводу: теорія Макса Крамера…

— Макса Крамера? — жваво запитав Сі. — Ви сказали; Макса Крамера? Фахівця з ракетобудування?

Адамс подивився на Лоррімера.

— Так, ідеться про нього.

— А що каже Макс Крамер? — спитав Сі і відразу замовк.

— Що дельфін насправді має дві шкіри. Внутрішня шкіра огортає прошарок сала, а поверхнева — прикриває дрібненькі вертикальні пори, наповнені губчатою речовиною, насиченою водою. Крамер утверджує, що саме в цій поверхневій шкірі полягає таємниця великої швидкості плавання дельфіна. Та шкіра дуже м’яка, еластична, дуже чутлива до найменшого тиску, вона вдавлюється й морщиться, коли потрапляє в турбулентні завихрення води.

— Я дозволю собі перебити вас. Що ви називаєте турбулентним завихренням води? — спитав Сі.

— Кожне тіло, рухаючись у воді або повітрі, утворює турбулентні завихрення, або ж, щоб ви зрозуміли, невеличкі вихори, які гальмують цей рух. Крамер запевняє, що поверхнева шкіра дельфіна гасить оті вихори завдяки своїй чудовій еластичності.

— Це — дотепне пояснення.

– Є ще одне. Дослідники встановили, що поверхнева шкіра дельфіна надзвичайно посічена безліччю кровоносних судин. Вважають, що нібито під час великої швидкості руху дельфіна в цих судинах відбувається приплив крові, яка виділяє багато тепла. Воно нагріває водяний прошарок, що огортає епідерму. Оте нагрівання нібито й гасить вихори.

Адамс зиркнув на Лоррімера і незабаром сказав:

— Розумієте, містере Сі, який практичний інтерес полягає в цих дослідах?

— О ні, — відповів Сі, — перепрошую, але я нічого не збагну.

Адамс знову глянув на Лоррімера й нишком посміхнувся.

— Гаразд, скажімо, що завдяки дельфінам нині легше можна зрозуміти, що в гідро-й аеродинаміці має значення не лише форма, але й поверхня. Завважте, коли б удалося розгадати таємницю дельфінової шкіри, тоді можна було б її виробляти в промисловості та огортати нею об’єкти, здатні пересуватися у воді й повітрі. Який був би виграш у швидкості!

— Маєте на увазі швидкість ракет?

— Не тільки ракет, а й літаків, підводних човнів, торпед.

Всі троє мовчали. Відтак Сі запитав:

– І це все?

— Усе, — відповів Адамс.

Сі наївно подивився на Адамса й Лоррімера.

— Я розчарований. Гадав, ви мені скажете, що дельфіни розмовлятимуть англійською.

— Містере Сі, — озвавсь Лоррімер, вип’яливши верхню губу, — не треба сприймати на віру того, про що пишуть журналісти.

— Невже й крихти правди нема в тій писанині?

Лоррімер плямкнув губами, що в іншої, менш вихованої особи, виглядало б, як гримаса невдоволення.

— Завітайте до доктора Ліллі, містере Сі, він вам про це розповість.

І подивився на годинника.

— Маю вам поставити ще два запитання, — люб’язно посміхнувся Сі.

— Прошу.

Лоррімер, піднісши вказівний палець правиці до губів, втупився очима в стелю.

— Чи правда, що дельфін чудово орієнтується у воді навіть навпомацки?

— Я чув і таке. Знову тиша.

«Мерзотник, — майнуло у Сі, — він чув і таке!»

— Останнє запитання. Чи справді можна приручити дельфіна?

— Як ви розумієте це приручення?

— Ось, наприклад, коли дресирувальник випустить дельфіна у море, а відтак за кілька хвилин покличе його, ні повернеться той?

— Наскільки я знаю, — мовив Лоррімер, — такої спроби ще не робилося.

Він підвівся:

— Вибачаюся, містере Сі, зараз у мене збори, я вже запізнююся.

Сі також підвівся.

— То я повинен вибачитися, бо забрав у вас багато дорогого часу.

— Девід вас проведе, — Лоррімер прощався усміхаючись. — До побачення, містере Сі.

Двері зачинилися. Вони йшли довгим коридором. Адамс узяв Сі під руку.

— Ну, — спитав, показавши головою праворуч, — як вам оцей старина?

— Трохи крутий.

— Гадаєте, що лише з вами?

— Так.

— Він крутий з усіма. — І додав: — Я не приховую, він вважає вашу розвідку марною.

Сі виструнчився, ніби щось його шпигнуло.

— Чому?

— Він сказав вам. На його думку, то не наше діло совати носа в радянське дельфінознавство. Воно ніколи не наздожене наше.

— Уявіть собі, — сказав Сі, — що в росіян з’явився геній, який зробив у дельфінознавстві вирішальний крок.

Адамс відчинив дверцята ліфта й пропустив уперед Сі.

— Старина сказав би вам, що ви відстаєте. Епоха геніїв, які самотужки робили сенсаційні відкриття з випадковою речовиною, минулася. Нині науковий прогрес потребує величезного вкладу капіталу й численних загонів дослідників — інакше кажучи, багато грошей Проблема кількості. Найбагатша країна неодмінно зробить найбільші відкриття.

— Ви цьому вірите?

— Так.

— Коли б я повірив цьому, — сказав Сі, — мені не залишилося б більше нічого, як зробити собі харакірі.

Адамс зареготав.

— Дякую, що ви мене провели, — провадив далі Сі. — Чи можу я вам зателефонувати, коли мені потрібна буде додаткова інформація?

— Прошу, — відповів Адамс, легко доторкнувшись долонею до його рамена.

Як тільки Адамс ввійшов до кабінету, Лоррімер жваво підвівся й пішов йому назустріч. Він зберіг свою позу гідності, однак ні на його обличчі, ні в його поведінці не залишилося ніякого сліду стриманості, що так дошкуляла Сі.

— Ну, яке в нього враження? — спитав Лоррімер.