Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

проминув два квартали і небезпека мені не загрожувала. Далі випробувати долю бажання не було. Гнітила лишень думка про Наталю. Що вони затівають супроти неї, коли так безцеремонно мене позбулися? Провокацію готують, а може, страшніше, переворот, ліквідацію демократичної влади на Галичині? Кого будуть ліквідовувати в першу чергу? Дисидентів, патріотів, борців за волю України. Потім цвіт нації – інтелігенцію, прогресивно мислячих діячів культури, відомих письменників… Виходить, мене теж, адже книжку видав, літератор, який би не був, а письменник. Хто буде вникати, коли хаос, паніка, коли всіх до стінки, маститий ти чи початківець, метр чи сантиметр? Невже знову терор, репресії, знову імперія зла, колючий дріт, в'язниці, табори?… Ні, ніколи! Я, як завжди, перебільшую, часи тепер не ті, народ пробудився, усіх не пересаджають! Може, рекетири Наталю підстерігають? Навіщо вона їм? Швидше її чоловіка пильнують, пасуть грошовитого бізнесмена, мабуть, у квартирі сховок має, де коштовності, долари… Але навіщо телефон прослуховувати і до мене в лікарню йти? Ні, тут політикою пахне… Що робити? Зчинити галас, зателефонувати в міліцію? Там же не повірять, до психлікарні можуть спровадити… Повідомити голову обласної Ради, як-не-як, демократ, колишній політв'язень. Але ж він, здається, знову за кордон гайнув, чи то в Америку, чи в Канаду… Звернутися до партійного керівництва? Та, я не знаю навіть в якій Наталя партії… Замкнене коло, безвихідь, нема з ким порадитись. А може, ці люди – охорона? Ні, не схожі «п'яничка» й «інтелігент» на охоронців Наталі Гайдук… Врешті-решт я мушу будь що її попередити. Непомітно вскочити в квартиру – варіант нереальний, зателефонувати – розмову зафіксують і, можливо, не дадуть доказати, знайдуть мене, а тоді…

Уявив, як дужі молодики вдираються до лікарні, стягують мене з ліжка, волочать до «чорного ворона», везуть за місто, аби десь на смітнику всадити кілька куль у потилицю… Ні, варіант з телефоном мені не підходить. Але й іншого виходу не бачив. Чим довше розмірковуватиму, тим менше шансів врятувати Наталю. Можливо, вони вже під дверима, тиснуть на кнопку дзвінка, вона, ні про що не здогадуючись, відчиняє…

Біля лікарні стояла «швидка допомога». Певно, привезли хворого. Вхідні двері були відчинені навстіж, чути було бас професора, видно, його викликали з дому, виходить, хворий у важкому стані. Непоміченим зайшов до лікарні, впевнено пройшов коридором, зупинився біля телефону-автомата. Працює чи ні? Працює. Не кваплячись, набрав номер. Короткі гудки, зайнято. Наталя, мабуть, з кимось розмовляла. А може, злочинці вже в її квартирі, навмисне зняли трубку, щоб ніхто не заважав чинити чорну справу? Глянув на годинник, по дванадцятій. Кому можна в такий пізній час телефонувати? Набираю номер іще раз. Довгі гудки і – голос, близький, рідний, жаданий, її голос! Зрадів, наче дитина, аж давкий клубок підступив до горла.

– Я слухаю, хто це, відповідайте, я слухаю, – тривога бриніла в її голосі.

Врешті я зважився. Намагаючись змінити голос, твердо карбуючи слова, проказав:

– Наталю, слухай мене уважно. Нікому не відчиняй, до вікна близько не підходь. Не хвилюйся, все буде гаразд. Добраніч!

Одразу повісив слухавку, стер з чола піт, дихати стало легше.

9

Неділя, вихідний день для лікарів і хворих. Не приходив Богдан Іванович ставити голки, не потрібно займати чергу у фізкабінет та барокамеру. Зранку сестра дала два уколи, ковтнув три пігулки ліків і – гаплик. До завтра – вільний. Можу навіть поїхати додому. Недалеко – сімдесят кілометрів від міста, півтори години електричкою. Однак одяг свій я здав у приймальному відділенні, та й дружина з сином мала в середу приїхати, потерплю.

Вирішив дещо занотувати про свої вчорашні пригоди. Але не писалося, на душі була тривога. Що з Наталею? Як минула ніч. Кортіло зателефонувати, почути її голос, пересвідчитись, що все гаразд. Від тих типів усього можна чекати. Щоб страшити, тицяти пістолет у спину… Банда, добре організована й озброєна мафія! І їх не двоє, може, і тепер стежать, фіксують кожен крок. Отже, на сьогодні в мене дві проблеми. Перша – де роздобуті порядні штани й куртку, не піду ж я на побачення з Наталею Гайдук у спортивному костюмі та ще й в неділю. Друга – як непомітні вийти з лікарні і не привести з собою хвоста.

З першою проблемою клопотів не було. Михайло-Майкл, хоч і гнівався на мене, що обдурив його зі спиртом, але великодушну позичив штани й куртку до ранку. З другою – було складніша. Потенційного сторожа, людини, яка б за мною стежила, виявити не зміг. На території лікарні народу вешталося багато, але око ніяк не зачіпалося за підозрілу особу. Враховуючи високий професіоналізм ворожої сторони, я пильно вдивлявся в кожне обличчя, як чоловічої, так і жіночої статті, включаючи лікарів, сестер та хворих. Однак – дарма. Тоді я вирішив вийти за межі лікарні, пройти квартал і повернутись назад, може, шпик сам себе якось виявить. І справді, коли я зненацька рушив у зворотному напрямку, мою увагу привернув літній чолов'яга непримітної зовнішності, котрий з байдужим виглядом стояв у черзі за помідорами. Черга була довгенька, народ хвилювався, нервував, залишалося продати два ящики, хтось викрикував, аби продавець більше одного кілограма в одні руки не давав, хтось лаяв тих, хто пхався без черги, а чолов'яга на те аж ніяк не реагував, стояв собі тихесенько четвертим до продавця і наче дрімав стоячи. А ще в нього не було ні целофанової торбинки, ні сітки. Я зробив висновок, що помідори чоловікові зовсім не потрібні. Аби переконатись, чи справді це так, почав спостерігати за підозрілим покупцем. Ну от, як він чинить, колі підходить його черга? Поводиться дивно, відходить і знову стає у хвіст черги. Я хотів було вже визнати його за шпика, але підійшла захекана жінка з двома сітками помідорів і чоловік подибав за нею. Як би там не було, але я вирішив виходити з лікарні через вікно в туалеті, яке, на щастя, не було забиті цвяхами.

Виплигнувши з вікна, я озирнувся, пересвідчився, що жодна душа мене не бачить і кинувся до двометрового паркана. Подолавши паркан і мало не роздерши позичену куртку, зіскочив на тротуар, ще раз обзирнувся, нікого. Рушив до трамвайної зупинки. Навмисне пропустив один трамвай і в останню секунду вскочив на підніжку наступного. Проїхав дві зупинки, зійшов і пересів на автобус. Так, міняючи транспорт, дістався центру. Придбав два квитки на сеанс двадцять нуль-нуль. Наталя напевне приведе за собою хвоста, подумав я, позбутися котрого буде важко. Але що вдієш, чим зарадиш? Фантазії вже не вистачало щось