Ольга Пилипенко - Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

Кося крокував, насвистуючи пісеньку. Крокував поволеньки й постійно крутив головою. Йому страшенно кортіло відшукати чарівну квітку. Він би стільки всього набажав! Зацукрованих коників, наприклад. Цілий мішок! Чи електровіник із сиреною та миготливим ліхтариком. Або ж пилоборд — щоби на горищі з пилових гірок з’їжджати…

Отак тюпав собі домовичок, мріяв, уявляв, допоки дорогу йому не заступив кущ. Кося зібрався був його оминути, коли помітив поміж гілля червоні вогники! Увесь кущ був обсипаний полум’яними ягодами.

— Ур-ра! — радісно підстрибнув домовичок. — Та це ж воно — папороть! От зара’ скуштую — нехай мої бажання виконує!

Зірвавши одну ягідку, Кося сунув її до рота і розкусив. Відчув терпку рідину на язику… І тут-таки втямив: з ним коїться щось дивне!

Косиним тілом стрімко розповзався густий сірий смух. На пýчках повиростали кігті. Ніс витягнувся. А зуби стали довгими та гострими!

— У-у-у-у! — завив Кося, коли враз його простромила здогадка. Він став вовком! Схрумав вовчу ягоду й обернувся на ікластого звіра…

Переполоханий, домовичок схопився за голову — і тут-таки намацав на маківці два гострих вуха! Це перелякало його вкрай, тож він став картати себе: «Ох, нащо я її з’їв! Що тепер робити?!»

Кося заметушився, вишукуючи й винюхуючи щось перевертальне. Аби з вовка знов на домовичка обернутися. Аж тут під гарячу лапу йому потрапив крихітний помаранчевий кущик на кшталт капусти.

«Ой, а може, це папороть? — без надії посподівався Кося. — Я її з’їм і загадаю знову стати собою!»

Припавши до землі, він схопив зубами вогняну «капустину» і взявся жувати. І зразу помітив, що перевертається. Однак… не на себе!

Косині лапи так і лишилися пухнастими, тільки витягнулися. Кігті на них зменшилися. Ніс також укоротився. Зате вуха… Вони росли!

«От лихо! — подумав малий, розглядаючи свої лапи. — Либонь, я попоїв заячої капусти. Либонь, я — заєць!»

Отепер Кося геть затужив. Якщо додому повернеться заєць, тато з мамою не зрадіють. Та вони й не впізнають у сірому вуханеві свого сина!

Домовичок відірвав від землі лапу й спробував був зробити крок. Та натомість у нього вийшов… скік. Високий такий, буцімто на батуті! Косі це неймовірно сподобалось, і він спритно поскакав галявиною. Та знагла його довгі вуха розрізнили чиїсь скрадливі кроки. Малий зупинився. А вже за мить із хащів вибігли величезні вовки!

— Р-р-р-р… Який заюня-гарнюня! — загарчали вовки, і Кося чітко розрізнив слова. — Гайда за ним!

Зграя кинулася на домовичка, але він вислизнув і гайнув навтьоки, петляючи, як правдивий заєць.

Вовки то наближалися, то віддалялися, то знов наздоганяли. І тоді Косі здавалося, що вони хапають його за п’яти… Якоїсь миті малий озирнувся — і тут-таки полетів сторч через пеньок.

— Ой-й-й! — зойкнув Кося. Зойкнув так, як раніше, коли йому щось боліло. І негайно усвідомив, що знову став собою.

Зраділий, домовичок геть забув про переслідувачів. А між тим із кущів визирнули вовчі писки…

Кося аж прикипів до землі! Він очікував, що зграя негайно рине на нього. Проте вовки повелися досить дивно. Вони подивилися на малого і спантеличено перезирнулися. А тоді фиркнули й забралися геть.

Домовичок підвівся, обтрусився й подався світ за очі. Поки він утікав від вовчої зграї, просвіток між деревами кудись подівся. І тепер Кося знову не знав, куди слід іти.

Рухатися ставало дедалі важче. Звивисте коріння випи­налося, перетинаючи шлях. Сухе гілля перекочувалося під ногами, а капосні мухи та комарі атакували шаленими зграями і боляче кусалися…

— Ба-бах! — зненацька пролунав неймовірний гуркіт, ніби у хмарах вантажівка з цеглою перекинулася!

Кося аж підскочив, і тут йому на носа впала краплина. Потім іще одна… А вже за мить уперіщив рясний дощ!

Домовичок миттєво змокнув до нитки. Йому стало дуже зимно і закортіло просушитися та зігрітися. Тому він чкурнув до найбільшого дерева і сховався під лапатим листям.

Тієї самої миті небо розітнув блакитний спалах. І не просто розітнув, а гадюкою впав на дерево. Товстий стовбур репнув навпіл!

Домовичок скрутився клубочком і накрив голову долонями. Та одним оком він усе ж таки позирав на дерево: його цікавило, що там відбувається. Саме тому Кося й помітив, як із розколини у стовбурі виповзає страхітлива тварюка…

Вона скидалася на велетенського павука. Круглого, чорного і волохатого. А ще вона мала цілу купу ніг і стільки ж очисьок. Та найгірше — вона стрімголов мчала на Косю!

— Щос-с-сь загубив? — вкрадливо просичало чудовисько. — Либонь, цвіт папороті?

Мимоволі Кося швидко закивав.

— Тоді гайда за мною! Я ховаю його від недобрих очей усередині