Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

коли неві­домо, хто правий, хто винуватий. У нього мати померла! Йому треба скоріше додому! А Таня вже, мабуть прокинулась в номері люкс готелю «Халабуда». І як воно їй зараз? Нема чого лізти в ліжко до чоловіка через годину знайомства… Вона у своєму вигаданому сніжно-зеленому світі, а навкруги безчолі хлопці, яким лише треба горілки. І тут виникає освічений незнайомець, дарма, що годиться в батьки… годиться в батьки… який знає кілька фраз англійською мовою… а хто ж платить за її навчання в університеті?.. Чи не той, хто одягнув Галю в чорнобурку? І чи не він був першим у Тані? Галя тоді була вчителькою англійської мови. А що вона робить зараз? А теща була бухгалтеркою на фабриці. То вона в усьому винна! Його охопив напад гніву до колишньої тещі, якої він не згадував вже бозна скільки років. То через неї стався страшний гріх! На неї він упаде, не на нього! Він мимоволі стиснув зуби й кулаки і аж скрикнув, розбудивши крука на підвіконні. Але інший він, якого він сам виховав у собі — школа друга Зарицького, поклав йому руку на плече і сказав:

— Облиш! Заспокойся! Скоріш за все, вона вже давно в землі! А тобі ще довго по землі ходити! Пити коньяк і кохати жінок!

І він облишив і заспокоївся. Відчинилося віко­нечко каси. Квитки є, але без гарантії зручного місця. А у спальному вагоні? У спальному є, але ви ж знаєте ціну? У нього не було стільки готівки. Ка­сирка кивнула на банкомат, на якому спав крук. Усе гаразд. Яка вже може бути економія, якщо він у такому стані.

Комфорт зціляє душевні рани. Провідник запевнив його, що друге місце в його купе ніхто не займе. Якщо раптом хтось купить квиток у цей вагон на наступній зупинці — оно скільки вільних купе. То ж їдьте собі спокійно ще шість годин.

Він простягся на полиці, витяг мобілку й набрав Зарицького. О, на його радість, друг Зарицький озвався. Так, він охоче приїде в Загруйськ, у якому ще ніколи не бував. Більше того, він сам о дев’ятій перетелефонує на ту нещасну фабрику й скаже, що в керівника проекту померла мати. Можеш кілька годин поспати з чистою совістю! А я принагідно чекатиму на історію про кулон з мадонною.

«Я читаю книгу життя...»

Я читаю книгу життя

Там немає нашої зустрічі

Тільки плями вікон пливуть

У кривих свічадах сльоти

Тільки в сутінках між ліхтарів

Ходять хвилі космічної куряви

І крізь вулиці і холоди

Лине теплий голос Щасти!

Але далі в книзі життя

Сторінки гортаю я вицвілі

І поміж химерних рядків

Я розгадую древній код

І я бачу призначена зустріч

Ясніє тонесеньким місяцем

Над дахами сірих будов

Під склепінням всіх перешкод

Альбіна

Альбіно, білий янголе! Чим більше часу минає відтоді, тим більше я думаю про тебе. Заглиблююсь у свою дитячу пам’ять, шукаю там усе, пов’язане з тобою, зіставляю це з тим, що знаю зараз. Так археолог, викопавши черепки розбитих глеків, відтирає їх від пороху, а потім шукає лінії стику, сподіваючись зібрати цілісне зображення, яке ще й треба буде правильно витлумачити. Тільки згодом до мене дійшло, що Альбіна — то найкраще, що було в моєму дитинстві. Дитинстві настільки сірому й ординарному, якого навіть нещасним не назвеш, хай дарує моя небіжчиця-мати, яка завжди переконувала мене, що завдяки їй та бабусі воно було в мене надзвичайно щасливим. А єдиною нетривіаль­ною сутністю мого ординарного дитинства була Альбіна. Як я переконуюся зараз, її образ проходив червоною ниткою крізь сіру одноманітну тканину мого дитинства. Ні, не червоною, білою! Яскравою сріблясто-білою ниткою крізь сіре плетиво різних часів, зв’язок між