Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

при вході не було. Хоч би двері були незамкнені. Слава, слава Богу! Він взувся на ґанку й пішов нетоптаним нічним снігом. Була четверта чи то ночі, чи то ранку. Кожен крок віддаляв його від готелю «Халабуда», і ставало легше. Таку саму полегкість відчував він 17 років тому, коли назавжди ішов з того, іншого бараку. Теж — через темряву. Падав сірий, останній сніг. Було мокро в чоботах. У повітрі була важка вільгість, але дихалося легко.

Удень теща кудись ходила, і він умовив Галю. Урешті-решт, має він дружину, чи ні? Бабуся сиділа в кріслі і, як завжди, хитала мудрою головою. А уве­чері — чи Галя зізналася матері, чи бабуся якоюсь своєю мовою щось повідомила, — почався бешкет: «Зовсім сором втратили! При бабусі! Удень! Ніяких етичних норм!» Тоді він зібрав дорожню сумку. Галя з нещасним обличчям мовчки стояла з Танечкою на руках. Усі огидні баби в кухні-коридорі заніміли. Дверима він не грюкнув, а чемно причинив їх за собою. Хай вони живуть без нього, хай отримують свої квартири, за які працювали 30 років на одному місці! Яке йому діло до них усіх, і до тієї бабусі, яка була заслуженою вчителькою й закінчила Московський університет? Уже два роки вона мудро хитає головою й мовчить, нещасна каліка після правостороннього інсульту, але яке йому діло до неї? Сніг замете його кроки, а назавтра розтане. Він більше не повернеться сюди.

І сюди він теж не повернеться. Не знаючи до­роги, він одразу рушив до вокзалу. І тут на нього налетіла юрба баб із відрами й кошиками, зазвучали сакральні для цієї громади слова: «Красножарська електричка!» Він ще дужче прискорив ходу, щоб потрапити на «красножарську електричку», не розібравшись, чи потрібна вона йому, і мало не годину їхав, затиснутий з усіх боків бабами в картатих хустках з кошиками й відрами. Вийшов у цьому самому Красножарську. Баби дружно рушили в одному напрямку, певне, на якийсь базар. А він залишився на вокзалі, який швидко спорожнів. Дорожній гомін минувся. До світанку ще далеко. Ніч знову стала ніччю, тихою й грізною. Він розібрався з розкладом, як йому їхати далі, щоб не потрапити знову в те місце, де в готелі «Халабуда», мабуть, ще й досі спить його зґвалтована донька Таня. Так… за півгодини продаватимуть квитки на транзитний потяг до обласного центру, у якому він добре орієнтується. А звідтіля до Києва дістатися не проблема. Як довго тягнуться ті півгодини в порожньому залі чекання із вибитими вікнами й сонними воронами на підвіконнях. Колись друг Зарицький розповідав йому, як його, Зарицького, друг (Чи не той, кого він поїхав зараз ховати?) розповідав, як потрапив до бандитського притону, де його частували надзвичайно смачним м’ясом.

У де­талях переповідалися смакові якості того м’яса: соковите, ніжне, із нечуваним присмаком. М’ясо виявилося людським, гостю показали ланцюжок, знятий з шиї убієнного. У друга Зарицького почалася блювота. І тут, під склепінням Красножарського вок­залу озвався луною регіт бандитів і страшна гикавка їхнього гостя. Зарицький завжди переповідає свої історії із якимись такими детальками. Цікаво, як би Зарицький виклав якимось своїм знайомим, яких він знає заочно, те, що відбулося з ним кілька годин тому? Друг Зарицький — чи не єдиний з його нинішнього кола, хто знає про Таню. Як же сильно напилися вони в день її вісімнадцятиліття. Він би перестав платити аліменти, яких, власне, не платив вже п’ятнадцять років.

Галя не подавала на нього виконавчого листа, він сам щомісяця надсилав їй суму, яка перевищувала чверть його зарплатні. Йому тоді пощастило пере­братися до Києва. Він познайомився зі своєю нинішньою дружиною. І все не наважувався сказати їй, що розлучений і десь має дитину. І несподівано Галя розшукала його в Києві. Подзвонила йому на роботу. Голос її був той самий, але коли вони зустрілися, він ледь упізнав її. Галя дуже погладшала й була розкішно одягнена. Їй дуже не пасували ні огрядність, ні та чорнобурка, зимова уніформа міщанського добробуту. Галя сказала, що вдруге вийшла заміж, і її новий чоловік хоче удочерити Таню, то чи не зрікся б він батьківських прав? Він зрадів, адже розв’язувалося відразу стільки проблем. Коли після оформлення всіх документів вони з Галею прощалися, напевне, назавжди, він запитав:

— Ну, як там Таня? Росте?

Галя нічого не відповіла. Траплялося йому в житті сказати щось не те. Але неприємний стан ми­нався, «не те» забувалося, але те ідіотське — «як росте Таня?» — багато років спливало, каламутилося й ніяк не осідало на дно. Утім, нарешті осіло. Легкий на підйом Зарицький був у тих краях, заїздив до того міста. Барак знесли. І всю слобідку знесли. Це єдине, що він зміг повідомити йому.

Треба буде з дороги набрати Зарицького, по­просити його приїхати сюди, розібратися з тех­ніч­ним забезпеченням. Зарицький прокидається рано. Якщо він уже в Україні, то відповість. А піс­ля дев’ятої треба буде зателефонувати на той за­груйський заводик, і сказати, що вночі померла його мати. Насправді вона померла вже кілька років тому. Про це тут ніхто не знає. Смерть матері завжди шанують. Зрозуміло, що людина, довідавшись про таке, зірвалася й поїхала нічною електричкою.

О, недоречно сильне почуття голоду, що виникає о шостій ранку за будь-яких обставин. Нехай будуть прокляті ситуації, які змушують не спати о такій порі! Несподівано згадалися бутерброди й тістечка в Таниній кав’ярні. А Таня на Галю не схожа. Ні лицем, ні манерами. Він би відразу прореагував, якби була бодай найменша подібність. Мабуть, схожа на нього… схожа на нього. А може… єдине, що є доведеною істиною, те, що кулон той самий. Подарувала подруга. У його сина Сашка є друг, також Сашко. Чому в загубленої дочки Тані не може бути подруги Тані? Але знову, сильніше, ніж огидний ранковий голод, холодила впевненість в тому, що ті довгі чарівні ноги, які він так пристрасно милував кілька годин тому, були саме тими коротенькими ніжками дитини, на які він натягав червоні рейтузики, мліючи від гордощів, що то він зробив таке гарненьке дитя.

Ні, так можна втратити глузд. А цього він не хоче. Він не любить непевних станів,