Анастасія Шевердіна - Тільки разом

могла уявити, як він помер, але не могла зрозуміти — навіщо. Її загибель була логічним продовженням жалюгідного й жахливого життя. Та й сама вона як людина нічого не була варта. Звичайно, у якісь моменти життя вона бувала про себе високої думки, але після знайомства з Андрієм дівчина зрозуміла, що їй просто не було на кого рівнятися. Хвороба і смерть Андрія здавалися Кет протиприродними. У хлопця було все, чого тільки можна побажати, — гострий розум, доброта, гідність, талант, приємна зовнішність, любляча родина і друзі, грандіозні плани на довге, щасливе життя. Але підступна пухлина зруйнувала його майбутнє. Кет не розуміла, чому вона з’явилася. Чому саме в Андрія, чому в такому молодому віці? Навіщо було створювати ідеальну людину, а потім її вбивати? У цьому не було логіки, не було справедливості. Кет не могла повірити в життя, доки воно дозволяло смерті так себе ганьбити.

Одного вечора, коли друзі прогулювалися Нью-Йорком, забувши про всі денні клопоти, Кет не втрималася й запитала:

— Андрію, а як ти… помер?

Хлопець посміхнувся.

— Я вже давно чекаю, коли ти запитаєш.

— Мені було ніяково, — зізналася Кет. — І лячно.

— Думаю, тепер у нас не може бути один від одного таємниць, — зауважив Андрій.

Кет кивнула.

— То як? — повторила запитання дівчина.

— Я зрозумів, що надії немає, коли мій хрещений, лікар, припинив наді мною підсміюватися. Знаєш, він дуже хороший і веселий, але жарти в нього своєрідні. Особливо дістається його пацієнтам. Не кожен може нормальне зреагувати на повідомлення хірурга, що він випадково видалив не той орган. Так ось, коли я тільки захворів, хрещений вимагав, щоб я дотримувався режиму, вчасно приймав ліки, тягав мене по всіх усюдах до своїх знайомих-лікарів. Він щовечора гуляв зі мною і завжди казав, що як я не буду слухатися його порад, то піду на органи. І раптом він замовк. Знітився, засумував, навіть зовні змалів, ніби йому на плечі ліг непозбутній тягар. Він залишив мене у спокої, бо вже нічого не можна було вдіяти. Я вдавав, що нічого не розумію. Лише після серйозного нападу, коли я ледве прийшов до тями, він суворо поглянув на мене і сказав: «Готуйся». Я відповів, що готовий. Він кивнув і мовив: «Я також».

За наступний місяць я відвідав найближчих родичів і друзів, кожному залишив щось хороше на згадку. Впорядкував свої вірші, знищив щоденники, роздав речі, які вже були не потрібні. Батьки не дозволяли собі сліз та істерик. Вони були схожі на середньовічних воїнів, які готувалися до тяжкої облоги, — серйозні, виважені, піднесені.

У квітні минулого року я попросив хрещеного поїхати зі мною на море. «Я хочу відпочити, — сказав я йому. — Повністю відпочити, ти розумієш?» «Я розумію, — стримано мовив хрещений, хоча в його очах я бачив біль і жах. — Мені треба підготуватися».

За кілька днів ми вирушили. Зупинилися в будиночку на узбережжі. Сезон щойно розпочався, людей на пляжах майже не було. Буяла молода зелень, квітли магнолії. Я багато купався, хоча вода була холодною. Я не боявся застудитися. Я нічого не боявся.

Відпустка хрещеного закінчувалася. Ми піднялися на узгір’я, з якого видно було море й Ведмідь-гору. Там ніколи нікого не було, там ми сперечалися про різні цікаві речі й насолоджувалися заходом сонця. «Я хочу зараз!» — сказав я йому. «Добре, тримай», — не вагаючись, хрещений дістав із кишені й простягнув мені пакунок із якимось порошком. Я проковтнув порошок і ліг на землю. Шуміли хвилі, кричали чайки, пахло мигдалевим цвітом.

«Тобі боляче?» — запитав хрещений. «Мені ще ніколи не було так легко, так спокійно», — зізнався я. Він посміхнувся, поцілував мене в лоба й ліг поруч зі мною.

День догорав, згасало сонце. Хотілося спати. Я заплющив очі. Досі не знаю, що він мені дав. Я повністю довіряв хрещеному, я знав, що він зробить усе так, як належить. Я ніколи не сумнівався в тому, що ми вчинили правильно.

Отямився я в пустелі, зовсім один. Доки я зрозумів, де я і як звідти вибратися, моє тіло вже доправили додому. Про похорон я розповідати не буду, усе було сумно й банально. Хрещений плакав над моєю труною. Здається, він і досі не вірить, що таки врятував мене.

Кет приголомшено дивилася на Андрія. Хлопець був спокійним і усміхненим, ніби розповідав про цікаву пригоду.

— Хіба ти не боявся померти? — запитала дівчина.

— Ні, зовсім ні. Я боявся помирати. Але все вийшло дуже добре, чи не так? — підморгнув подрузі Андрій.

— Як ти можеш радіти, коли позаду в тебе смерть?

— Бо попереду в мене — життя! — засміявся Андрій і потягнув Кет крізь натовп на П’ятій авеню.

Наступного ранку Андрій попросив подругу скласти йому компанію під час мандрів. Кет не знала, куди вони прямують. Мета подорожі дівчину все частіше не хвилювала. Важливо було, що вони рухаються крізь простір, крізь зачаєний біль і страх разом, і що на Андрія можна було цілком і в усьому покластися.

— Чому ти не питаєш, куди я тебе веду? — поцікавився Андрій, допомагаючи подрузі підійматися кам’янистим схилом.

— Куди б ти мене не вів, там мені буде краще, — задумано мовила Кет.

— Здається, я заслужив найвищу довіру? — підморгнув дівчині Андрій.

Кет мовчки кивнула.

— Ми зараз у Криму, ти зрозуміла?

— Ні, я ніколи тут не була.

— Знаєш, мені дуже