Ольга Купріян - Щоденник Лоли

Пізніше.

Не вирішила ще, говорити чи не говорити з Пашею про вчорашній вечір. М-марк, звісно, класний, але якось тепер незручно. Тим паче, якщо в нас усе буде серйозно, то взагалі… Як же Паша? Не можу уявити собі його з іншою дівчиною, не можу… Не хочу! Ми стільки років разом… тобто за однією партою і все таке, він же мені пропонував зустрічатися, то чому тепер не пропонує?

Ще пізніше.

Написала Паші в чаті:

«Ти що, образився?»

П.: «А ти як думаєш?»

Я: «Чому?»

П.: «Через учорашній пост»

Я: «І що?»

П.: «І нічого».

Я: «Ти ж мене не запрошуєш на побачення. А він за­просив».

І тут Пашу як прорвало:

«Я?!! Не запрошую?! Та я тебе стільки років запрошую, і все без відповіді. Знаєш що, Лолка, правду хлопці кажуть: ти мені тільки голову морочиш. Треба тебе забути й вибрати когось із дівчат, які хочуть бути зі мною, а не з будь-ким, хто запросить їх на побачення!»

І як це тепер розуміти?

Після уроків.

Паша мене ігнорує цілий день. Ну і як хоче. Баба з воза. Ховаю щоденник, бо суне Жан і його компанія. Ніде в цій тупій школі не сховаєшся.

Ввечері.

А-а-а, я зараз вибухну! Як можна було бути такою ТУПОЮ?!!! Цей дурноголовий Жан припхався й не впустив нагоди познущатися: «Що, Лолка, сходила на побачення зі студентом? І скільки ж ти коштуєш?» Добре, що ніхто не чув його тону! Бо інакше я б провалилася крізь землю… Я й так, здається, почервоніла під тоналкою по самі вуха… Обличчя аж горіло — ніколи такого не було!

Кажу йому: «Згинь, поки я тебе поглядом не спопелила», — ну, як завжди, коротше. Намагаюся тримати марку, хоч відчуваю: ще трошки — і голос у мене зірветься. Добре, що руки зайняті щоденником, який можна було сховати в торбу. Не видно, як трусяться.

А він мені так нахабно: «Ото немає чого шлятися зі студентами! Думаєш, йому цікаві малолітки чи ти особінна?» Як це прозвучало — наче образа… Хоча я ж, я ж справді — особ­лива, я знаю.

Я тоді замахнулася на Жана торбою, а він відмахнувся — мовляв, йому й так треба йти. От придурок!

...А потім я побачила, що запостив у себе М-марк. І це був ТОТАЛЬНИЙ КАПЕЦЬ. Добре, що він мене не затегав, бо інакше це був би ще більший капець і ганьба, і хоч блог собі міняй після такого… Звісно, я його забанила. Але як це пережити?

Він написав, що запрошує всіх охочих на майстер-клас «Як розкрутити малолітку на ВСЕ». І всі почали ржати й стібатися в коментах… Читати ті коментарі було просто нестерпно…

І тоді… тоді звідкись узявся Паша. Але я подумала, що це знову Жан і ледь не вдарила Пашу торбою. Добре, що в Паші хороша реакція і я його не зачепила. Бо сьогодні я забула викласти вчорашні підручники — дуже поспішала.

Я не знала, що плачу. Сльози текли в мене по щоках, а Паша… він просто сидів поруч і витирав їх руками… І мені не було бридко, бо в нього зав­жди дуже чисті руки. І він приємно пахне. І це було найкраще, що він міг зробити, — нічого не казати.

Перед сном я отримала есемеску від «студента»: «Вибач, мала. Це просто блог». Я стерла його номер і забанила. Му-дак.

А тоді написав Паша: «Хочеш бути зі мною? Я нікому не дозволю тебе ображати».

Нарешті.

Глибоко вночі.

Не можу заснути. Як зрозуміти оце «бути»?!!

У Паші ДН.

Я тиждень від нього морожуся, бо не знаю: це він запропонував зустрічатися чи ні? А якщо ні? Я виставлю себе повною дурепою. А якщо так, то чого не написати прямо? «Лола, я тебе люблю. Давай зустрічатися». А то як по Шекспіру — бути чи не бути, ось у чому питання. Хто взагалі так пише?!!

Взагалі я б дуже ЗА те, щоб бути. Може, ми поговоримо нарешті нормально?

Увесь цей час думаю, що Паша мені дуже дорогий. Не знаю, чи це любов. Бо ні метеликів у животі, ні запаморочення, ні тремтіння ніг у мене з ним немає. А ще він же… бідний! Геть без бабла… Хоча… Мені просто спокійно, затишно і… дуже добре. Може, це лише дружба? Може, не варто все псувати? Усе, що в мене було зі «стосунків», якесь не таке… А раптом і Паша… піде? А якщо він дізнається, що я цілувалася з Тим-Кого-Не-Хочу-Згадувати? А якщо він вирішить, що в мене вже ВСЕ БУЛО?!!!

Стоп, стоп, стоп! Лола, куди тебе несе?! Ти — КО-РО-ЛЕ-ВА! Ти не можеш не подобатися. Паша тебе обожнює з восьмого класу. Чи з шостого?

Пізніше.

Здається, Паша теж мене уникає. Зранку привітала його разом із усіма, він усіх дівчат цілував у щоку, а мене… здається, мене він лише торкнувся губами й відскочив як ошпарений. Як це розуміти?

Пізніше.

Не можу зосередитися на уроках. Немає подарунка для П. Блін, якщо Дарина засіче, що я пишу в щоденнику, а не розв’язую рівняння, мені капець.

Після уроків.

Коротше, все геніальне просте. Подарувала Паші «наше» фірмове — «булочку миру» з буфету (яке щастя, що вони сьогодні свіжі!) + записку з побажаннями, підпис «Твоя Л.». Він повинен зрозуміти! Це тільки наш прикол із булочкою. З шостого класу ми так зав­жди мирилися.

Якщо він не зрозуміє, що «Твоя Л.» це «Твоя Лола» і що твоя тут дуже багато означає, то я вже й не знаю, як іще йому донести.

Пізніше.

Гм. Паша не дзвонить і не пише. Здається, він таки не зрозумів.

Ввечері.

Написала Паші в чат:

«Як ДН?»

П.: «Не дуже».

Я: «Не смачна булочка?»

П.: «Смачна. Але я чекав іншого».

Цікаво, як це розуміти?! Я взагалі-то теж чекала іншого.

Я: «Там ще