Ірина Смоліч - Пісок у склянці

в кронах густих дерев. Навкруги панував повний спокій, і тільки працелюбний дятел вистукував свій таємничий код, та десь в заростях цвірінькала пташина. Віктор вимкнув двигун і виліз з авто, та вже наступної миті його легені наповнилися вранішньою прохолодою і п'янким ароматом прілого листя, яке товстим шаром вкривало землю. Поблизу не було ніяких інших споруд, окрім будинку за залізною брамою, і це здавалося трохи дивним; Віктор розраховував побачити принаймні невеличке селище. Йому і на думку не могло спасти, що під Чорноліссям пан Бове мав на увазі лише власний будинок, схований від сторонніх очей у лісовій глушині. Виходило, якщо старий проживав в ньому на самоті, то шансів знайти рукопис практично не залишалося. До того ж не додавало оптимізму і тутешнє оточення. Територія навколо будівлі виглядала занедбаною та неохайною, починаючи з доріжки й закінчуючи двоповерховим будинком, який являв собою чималенький особняк в класичному стилі з білої цегли. Майже всі його вікна були щільно забиті дошками, а колір фасаду нагадував брудний сніг під весняним сонцем. Ймовірно, колись будинок вражав розкішшю, проте тепер від його минулої величі не залишилося і сліду.

Віктор пройшов по вкритій листям доріжці, піднявся кількома рипучими сходинками та зупинився біля головного входу, від якого неприємно тхнуло цвіллю. Зблизька будинок здавався старішим та ще більш обшарпаним. Масивний ґанок почорнів і покосився від часу, а міцні на вигляд двері вкривали глибокі подряпини. Хто міг залишити їх, Віктору навіть думати не хотілося. Його зацікавила стара бронзова ручка, яку прикрашав незвичайний витіюватий малюнок. Вона нагадувала чи то голову звіра з відкритою пащею, чи то забрало середньовічного лицаря. Було в ній щось лячне, дивакувате. Нічого подібного Віктор ніколи не зустрічав — ні в антикварних крамницях, де йому доводилося купувати старовинні книги, ні на різних аукціонах. Він провів пальцями по її шорсткій поверхні, й тільки після цього обережно постукав у двері, чим мимоволі викликав розкотисте відлуння.

Минула хвилина, потім друга. Могильна тиша, яка спостерігалася всередині, потроху починала діяти на нерви. Мабуть, Віктор марно приїхав сюди, але йому хотілося бути абсолютно впевненим, що зроблено все можливе заради пошуків рукопису. Саме тому він не пішов назад до машини, як підказував здоровий глузд, а завернув за ріг та попрямував уздовж фасаду по вузькій стежці до задньої частини будівлі; він все ще сподівався знайти сліди недавньої присутності пана Бове. Однак картина, що відкрилася йому цього разу, тільки підтверджувала його найгірші побоювання — у будинку давно ніхто не мешкав. Частина вікон тут теж була позабивана дошками, а разом з ними і двері, які вели до помешкання. Скрізь були розкидані шматки іржавого дроту, брудне ганчір'я та бита цеглина. Картину доповнювала запліснявіла металева діжка з дощовою водою біля обшарпаної стіни. Потрібно було бути або божевільним, або безнадійним романтиком, щоб оселитися тут, хоча ні до першої категорії, ні тим більше до другої пан Бове, вочевидь, не належав.

Швидше із цікавості, ніж розраховуючи на успіх, Віктор наблизився до одного з вікон і заглянув усередину. Перед його очима постала велика кімната, центральну частину якої займав накритий скатертиною обідній стіл та розставлені навколо нього стільці з високими різьбленими спинками. Навпроти вікна на стіні висіло безліч старих фотографій із зображенням людей у дивному одязі, а в дальньому кутку містився чималенький камін з червоної цеглини й дерев'яне крісло-гойдалка. Кімната нагадувала вітальню, де холодними зимовими вечорами господарі насолоджувалися запашним глінтвейном біля розпаленого каміна. Віктор навіть представив веселе потріскування полін у ньому. Проте було помітно, що і всередині будинку панує атмосфера занедбаності: вицвілі шпалери на стінах місцями відклеїлися та почорніли від плісняви, усі меблі вкривав товстий шар пилу, а зі стелі звисало павутиння.

Та раптом десь поруч закувала зозуля, після чого настала глуха тиша, настільки моторошна, що здавалося її можна різати ножем. Більше не вистукував дятел, та й інші птахи разом примовкли, як вщух вітер, який до цього блукав кронами дерев. Навіть сонячне світло дещо зблякло, вимивши з речей всі яскраві фарби. Увесь простір навкруги ніби завмер в очікуванні чогось зловісного, потойбічного, невідомої сили, настільки жахливої, що Віктор відчув себе у пастці. Він круто розвернувся і на свинцевих ногах пішов назад. При цьому серце його калаталося в шаленому ритмі, а по спині цівками стікав холодний піт. Він майже не пам'ятав, як добрався до своєї автівки, сів за кермо та поїхав геть. І тільки коли машина зупинилася біля дорожнього знаку на виїзді, Віктор розслабився й зітхнув з полегшенням.

Він так і не зрозумів причину своєї раптової втечі, натомість дійшов висновку, що йому потрібна нова стратегія. Пошуки пана Бове не дали результатів, отже, це питання слід було остаточно закрити. Віктор, звісно, міг звернутися до декого в прокуратурі, де в нього залишалися зв'язки. Але тоді б довелося розповідати про вчорашню подію на дорозі, а робити цього не хотілося. До того ж зараз слід було подумати про інше. Наприклад, про те, як раціонально використати час. Адже йому ще треба було дістатися додому, прийняти душ, роздрукувати новий екземпляр роману з п'ятисот сторінок і нарешті порозумітися з Ельзою.

Коли він під'їхав до будинку, сонце вже піднялося доволі високо, при цьому небо остаточно звільнилося від хмаринок. Віктор припаркував авто на доріжці під вікном, відкрив вхідні двері та піднявся на другий поверх. У спальні панувала напівтемрява — штори були щільно запнуті, — а Ельза ще спала, натягнувши ковдру до самого підборіддя. Віктора ця обставина цілком влаштовувала. Одним рухом він стягнув з себе светр і джинси, скинув черевики та теж забрався під ковдру. І хоча він щосили намагався не розбудити Ельзу, вона прокинулася, як тільки відчула його дотик.

— Котра година? — почувся з-під ковдри її сонний голос.

— Вже ранок. Пора прокидатися.

— Ой, як не хочеться, — Ельза ліниво потягнулася, від чого її руда грива заколихалася на подушці вогняною хвилею. — Ти давно повернувся?

— Щойно, — відповів Віктор і відразу додав: — Довелося залишитися у Марка на всю ніч. Треба було внести до тексту деякі зміни.