Камі Гарсія - Чарівні створіння

class="p1">Ліна глянула на мене, і ще якусь мить я не був певен, що вона погодиться.

— Їхати безпечніше, ніж іти. Особливо по трасі.

* * *

Тарабайка цілком промокла. Лінк мене вб’є. У машині гроза шуміла по-іншому — гучніше і тихіше водночас. Дощ нещадно гамселив авто, але навіть голоснішим за нього здавалося калатання мого серця і клацання зубів. Ми рушили. Присутність Ліни я відчував шкірою. Ось вона, зовсім поряд, сидить біля мене в авто… Я не втримався і мигцем глянув на неї.

Хоча вона й змусила мене понервувати, я не міг не визнати, що вона вродлива. Величезні зелені очі, які, не знати чому, випромінювали сьогодні якесь особливе сяйво. Найдовші у світі вії, шкіра світла, ні, навіть дещо бліда на тлі неслухняного чорного волосся. І ще маленька родимка у формі півмісяця на вилиці під лівим оком. Ліна не була схожа на жодну дівчину в школі, та й узагалі — на жодну дівчину, що я бачив у житті.

Вона стягнула мокрий дощовик. Чорна футболка і джинси прилипли до тіла так, ніби вона одягнута плавала в басейні. З сірої жилетки на дерматинове сидіння потоком лилась вода.

— Не див-вис-сь.

Я відвернувся, перевів погляд убік, уперед, лише не на неї.

— Скинь краще. У мокрому холодніше.

Було помітно, як вона тремтливими руками намагалася розстібнути на жилетці крихітні срібні ґудзики. Я простягнув руку, і вона завмерла. Так ніби я знову насмілився б її торкнутись.

— Пічку увімкну, — сказав я.

— Д-дякую, — відповіла Ліна і продовжила розстібати жилетку.

Мені було видно розмиті чорнильні написи на її руках. Я зумів розгледіти лише декілька цифр — одиницю, чи то пак сімку, п’ятірку і двійку. 152. Що б це могло означати?

На задньому сидінні Лінк зазвичай возив стару армійську ковдру, але цього разу її не було. Натомість я знайшов старий спальник, залишений тут, напевно, ще відтоді, як Лінк посварився з домашніми і ночував у машині. Спальник відгонив димом і підвальною сирістю. І все ж я простягнув його Ліні.

— М-м-м, так краще, — заплющивши очі, вона почала кутатися в тепло. Я заспокоювався, дивлячись на неї. Ліна дедалі рідше цокотіла зубами, і ми їхали мовчки. У машині чути було тільки шум дощу і шурхіт коліс, що розтинали залиту водою трасу. Ліна малювала фігурки на запотілому склі, а я намагався пильнувати дорогу і в той сам час пригадати інші деталі сну, які б довели, що вона — це… ну як би сказати… вона — це вона, а я — це я.

Але що більше я намагався зібрати пазл видіння, то гірше він розсипався, танув у дощі, на мокрому шосе й на гектарах тютюнових полів з покинутим сільськогосподарським реманентом і купками струхлявілих сараїв. Ми доїхали до розвилки на околиці Гатліна. Якщо повернути ліворуч, можна потрапити до мене додому, до відреставрованих довоєнних будинків на березі ріки Санті, або ж виїхати з міста. Машинально я повернув саме сюди, адже праворуч була лишень плантація Рейвенвуд, а туди ніхто не потикався.

— Ні-ні, нам праворуч, — сказала Ліна.

— Точно. Вибач, — мені стало ніяково. Я повернув, і ми виїхали до по-справжньому величезного маєтку. Я настільки занурився у думки про Ліну, що й забув, хто вона насправді. Дівчина, яка снилася мені місяцями, дівчина, яка не йшла мені з голови — племінниця Мейкона Рейвенвуда. І зараз я везу її до будинку з привидами — саме так ми всі називали це місце.

Точніше, так назвав його я.

Ліна опустила очі. Багато хто знав, що вона мешкає у дивному місці, і я міркував над тим, яких пересудів вона вже встигла наслухатися в школі. Чи чула, що про неї кажуть. З її зніяковілого обличчя я зрозумів, що так. Не знаю чому, але мені було нестерпно бачити її такою, і я спробував почати розмову.

— А чому ти переїхала до дядька? До Гатліна зазвичай не переїжджають — звідси тільки виїздять.

— Я вже де завгодно жила, — почала Ліна, і її голос дещо оживився. — В Новому Орлеані, в Саванні, на півдні Флориди, кілька місяців у Вірджинії. Навіть на Барбадосі жила.

Вона не відповіла на запитання, але зараз я думав про те, що ладен був би віддати, аби хоч на літо виїхати в одне з цих місць.

— А де твої батьки?

— Померли.

Від цих слів мені здавило груди.

— Співчуваю.

— Та нічого. Вони померли, як мені було ще два рочки. Я їх навіть не пам’ятаю. Я жила то з одними родичами, то з іншими, але переважно з бабусею. Вона поїхала на кілька місяців, тому я зараз у дядька.

— Моя мама теж загинула. В аварії.

Не знаю, чому я це сказав, адже здебільшого уникав теми про мамину смерть.

— Співчуваю.

Я не сказав «та нічого», бо відчув, що така дівчина, як вона, не повірить цьому.

Ми зупинилися перед пошарпаними чорними кованими ворітьми. За ними на узвишші ледь-ледь виднівся крізь завісу туману напівзруйнований будинок найстарішої і найодіознішої плантації Гатліна. Маєток Рейвенвуда. Я ще ніколи не бачив його так близько.

Я заглушив мотор. Дощ перетворився на легку, нав’язливу мжичку.

— Здається, гроза вщухла.

— Вітер іще може принести негоду.

— Хтозна, але не сьогодні.

Ліна поглянула на мене з цікавістю.

— Так. Гадаю, на сьогодні досить.

її очі змінилися. Вони стали не такими яскраво-зеленими і навіть зменшилися. Ну, не те щоб зменшилися, але тепер мали звичайний вигляд.

Я хотів був відчинити дверцята і провести її до будинку, але вона зупинила мене.

— Не треба, — зніяковіла Ліна. — Мій дядько… він соромиться сторонніх.

Гм, м’яко сказано.

Я сидів біля прочинених дверей автівки, Ліна теж. Ми ризикували змокнути ще більше, але й далі сиділи — мовчки, не озиваючись ані словом. Я знав, що хотів би запитати, але так само знав, що не можу цього вимовити. І навіщо я, до нитки мокрий, сиджу зараз тут перед будинком Рейвенвуда? Я нічого не розумів, знав тільки: від’їду від маєтку, візьму курс на Дев’яте шосе, і життя знову повернеться у звичне русло. Все стане на свої місця. Хіба ж не так?

Ліна заговорила першою:

— Що ж, дякую.

— За те, що я тебе не збив?

— Ага, — посміхнулася вона. — І за те, що підвіз.

Вона усміхалася мені, як давньому приятелю, але ж це було неможливо. Я дивився й дивився на неї, аж раптом відчув, що на мене щось тисне, мені бракує простору і я маю якнайшвидше звідси вибратись.

— Та нічого. Тобто, класно, що так