Камі Гарсія - Чарівні створіння

вийшло. Не переймайся, — накинув я каптур олімпійки точно так, як це робив Еморі, коли у коридорі його перестрівали відшиті ним дівчата.

Ліна подивилася на мене, похитала головою і впхнула мені у руки спальний мішок. Її усмішка щезла.

— Як знаєш. Побачимось, — вона розвернулася, прошмигнула у ворота і побігла до будинку по крутому розкислому підйому. Я гучно зачинив дверцята авто.

Спальний мішок так і лежав на сидінні. Я підняв його і кинув назад. Цього разу від нього війнуло не лише вогкістю і димом, а ще й ледь відчутним ароматом лимону й розмарину. Я заплющив очі. Коли знову розплющив їх — Ліна вже була на півшляху до будинку.

— У неї скляне око! — крикнув я їй у відчинене вікно.

— Що? — запитала вона, обернувшись.

— У місіс Інгліш! — кричав я, а дощ крапотів у салон авто. — Сідай з другого боку, бо питатиме тільки тебе!

Ліна посміхнулася крізь краплі, що вмивали її обличчя.

— А може, я люблю поговорити.

По цих словах вона відвернулася і побігла сходами до веранди.

Я здав назад і виїхав до розвилки на шосе — до знайомого повороту, до дороги, якою їздив усе життя. Усе життя, крім сьогодні. Раптом на потрісканому сидіння щось блиснуло. Срібний ґудзик!

Сховавши його до кишені, я подумав: а що ж мені насниться сьогодні?

12. IX

Розбита шибка

Нічого.

Уперше за останні кілька місяців я не бачив снів.

Коли я прокинувся, вікно було зачинене, на ліжку не рипіла земля, в айподі не звучала дивна пісня. Я перевірив двічі. Та навіть у душі пахло звичайним милом.

Я лежав у ліжку, дивився на блакитну стелю і згадував чорні коси й зелені очі. Племінниця старого Рейвенвуда. Ліна Дюкейн. Римується з «глінтвейн».

Хлопче, що з тобою коїться?

* * *

Я чекав Лінка на узбіччі, а коли сів у авто — вгруз кедами у мокрий килимок. Через вогкість тарабайка смерділа ще гірше, ніж зазвичай. Лінк похитав головою.

— Вибач, чувак, — перепросив я. — Після уроків я спробую її висушити.

— Ага. Ти ліпше не чуди, гаразд? А то про тебе патякатимуть більше, ніж про племінницю старого відлюдька.

Якусь мить я вагався, але все ж таки вирішив сказати:

— Я її бачив.

— Кого?

— Ліну Дюкейн.

Нуль реакції.

— Племінницю старого відлюдька.

* * *

Заки ми заїхали на стоянку, я встиг розказати Лінку всю історію. Ну, чи майже всю, адже навіть у найкращих друзів є свої секрети. Навряд чи Лінк повірив кожному моєму слову, але це було й не дивно. Я сам іще до кінця не отямився. Та навіть якщо він не встиг розпитати всі подробиці, поки ми приєдналися до хлопців, він устиг затямити одне: варто поменше про це патякати.

— Насправді нічого такого не сталося — ти просто підвіз її додому.

— Нічого не сталося? Чим ти слухав? Вона мені стільки місяців снилася, і виявилась…

Лінк обірвав мене на півслові:

— Ти ж не зустрічаєшся з нею? У будинок з привидами не заходив? Ні. І його… ну, його ти теж не бачив.

Навіть Лінк не промовляв цього імені вголос. Одна справа — тусуватися з симпатичною дівчиною, інша — зі старим Рейвенвудом.

— Ні, — похитав я головою, — але…

— Та розумію, ти заплутався. Я просто кажу — нікому ні слова. Надсекретна інформація, і ніхто більше не має про це знати.

Я здогадувався, що буде складно. Але щоб настільки…

Починався урок англійської. Заходячи до класу, я досі думав про вчорашнє. Про все це «нічого» і Ліну Дюкейн.

Можливо, справа була в її чудернацькому намисті з купою усіляких фішок, кожна з яких, певно, мала для неї особливе значення. Можливо, справа була у її поношених кросівках, які вона взувала і до джинсів, і до сукні, і здавалося, вона щохвилини збирається здавати спринт. Коли я дивився на неї, то опинявся далеко-далеко від Гатліна. Це теж мало значення.

Напевне, замислившись, я зупинився, і в цю мить хтось врізався мені в спину. Ні, не штовхнув, як минулого разу, а саме врізався, немов цунамі. Ми добряче гупнулись, і в самісіньку мить зіткнення над нами закоротило лампочку. З неї навсібіч полетіли іскри, я швидко втягнув голову в плечі й відступив. Людина позаду мене — ні.

— Ти що, знову хочеш мене вбити? Вдруге за два дні, Ітане?

У класі запала мертва тиша.

— Що? — вичавив я з себе.

— Питаю, знов хочеш мене вбити?

— Я не знав, що ти тут.

— Вчора ввечері ти сказав приблизно те саме.

Вчора ввечері. Два слова, здатні назавжди змінити твоє життя у школі Джексона. Хоча в класі горіла ще купа лампочок, було враження, що все світло зосередилося на нас. Ми опинилися в центрі шоу. Я відчув, що червонію.

— Вибач, тобто привіт, — пробурмотів я, мов бовдур. Ліна здивовано подивилася на мене, зайшла до класу і поклала рюкзак на ту ж парту, за якою сиділа весь тиждень. Прямісінько перед здоровим оком місіс Інгліш.

Відтепер я знав — немає потреби розповідати Ліні Дюкейн, де їй сідати. Хай що там кажуть про Рейвенвудів, але слід віддати їй належне. Я прослизнув на своє місце біля Ліни, де теж просидів увесь тиждень. На забороненій території. От тільки цього разу вона до мене говорила, і тому все здалося іншим. Не те щоб це було погано, але трохи страшнувато.

Ліна стримувалася, щоб не усміхнутись. Я хотів сказати щось розважливе, чи принаймні не бовкнути дурниці. Але нічого не спадало мені на думку, і тут збоку від мене вмостилися Емілі з Ідей Вестерлі й Шарлоттою Чейз. Нічого собі, на шість рядів ближче, ніж зазвичай! Навіть місце у мертвій зоні місіс Інгліш не зможе мене врятувати.

Остання підозріло подивилася на клас.

— Привіт, Ітане, — обернулася до мене Іден і посміхнулася, втягуючи мене в їхню гру. — Як справи?

Я не здивувався, що Іден опинилась у почті Емілі. Ще одна симпатична дівчина, яка не дотягує до рівня Саванни. Іден завжди відводилася другорядна роль — як у житті, так і в команді підтримки. Вона не була в основі й не стрибала з верхівки, а інколи навіть не виходила на поле. Однак Іден завжди намагалася потрапити до основного складу, а ще хотіла вирізнитися. Хоча іншою, як і всі у школі Джексона, вона не була.

— Ми не могли кинути тебе тут самого напризволяще, — втішалася Шарлотта — «номер три», після Емілі й Ідей. Претендувати на більше Шарлотті заважало те, з чим не змирилась би жодна інша дівчина