Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

нападали, буйволи ставали страшними, наче розбурхана стихія. Ніхто, крім зеленош- кірів, не наважувався на них полювати; а полювали відва­жні жителі прерій за допомогою самих лише луків і стріл. Вони надавали перевагу лицарському поєдинку, тож часто траплялося, що на полі бою гинули не буйволи, а мисливці. Зеленошкіри ставилися до пурпурових буйволів з повагою, навіть благоговійно; вони вважали, що право вбивати цих тварин має тільки той, хто готовий віддати життя у рівному двобої.

До Моря Трав іще не дійшла звістка про хворобу Ди­тинної Царівни та про лиху долю, яка поставила під загро­зу існування Фантазії. Давно вже жоден мандрівець не про­їздив повз шатра зеленошкірів. До того ж, цьогоріч трава виросла соковитіша, ніж будь-коли досі, дні стояли погідні, а ночі - зоряні. Здавалося, все гаразд.

Та одного дня поміж шатрами з’явився сивоволосий і сивобородий старий чорний центавр. Його шкіра блищала від поту, він здавався смертельно виснаженим, а його вто­млене обличчя було худе і змарніле. На голові центавр мав химерний капелюх, сплетений з очерету, а на шиї - ланцю­жок, на якому висів великий золотий амулет. Отже, це був Кайрон.

Він зупинився посеред майдану, зусібіч оточеного шат­рами, - власне там, де збиралися на ради старійшини і де у святкові дні травини танцювали і співали стародавніх пі­сень. Центавр якийсь час чекав, роззираючись довкола, од­нак на майдані збиралися самі лише старі-престарі жінки і чоловіки та геть уже малі діти. Усі вони зацікавлено витрі­щалися на нього. Кайрон нетерпляче вдарив підковами.

- А де ваші мисливці - чоловіки і жінки? - запитав він, а тоді скинув капелюх і стер рукою піт із чола.

Якась сивоволоса жінка з немовлям на руках відповіла:

- Усі на полюванні. Повернуться допіру за три або чо­тири дні.

- Атрею теж із ними?

- Так, чужинцю, але звідки ти його знаєш?

- Я його не знаю. Пошліть по нього!

- Чужинцю, - відповів якийсь старезний чоловік, який опирався на милиці, - він не буде в захваті від того, що ти по нього посилаєш, бо сьогодні - його полювання. Воно по­чнеться із заходом сонця. Ти знаєш, що це означає?

Кайрон трусонув гривою і знову тупнув копитом.

- Не знаю, але це не має значення, бо тепер йому нале­жить зробити щось надзвичайно важливе. Ви ж бо знаєте, що за знак у мене на грудях? Отож, пошліть по нього!

- Ми бачимо Клейнод, - сказало якесь дівча, - це зна­чить, що ти прийшов від Дитинної Царівни. Але хто ти?

- Я називаюся Кайрон, - пробурчав центавр, - лікар Кайрон, якщо це вам про щось каже.

Якась згорблена жінка протиснулася наперед і вигук­нула:

- Так, це правда. Я впізнала його. Я вже колись його бачила. Тоді він був іще молодий. Це найславетніший і найбільший цілитель в усій Фантазії!

Центавр кивнув їй.

- Дякую тобі, жінко, - сказав він. - А тепер, сподіваю­ся, хтось із вас буде такий ласкавий і приведе нарешті сюди того Атрею. Справа пильна. На карту поставлено життя Дитинної Царівни.

- Я це зроблю! - вигукнула маленька дівчинка п’яти- шести років.

Вона побігла, а вже через декілька секунд її можна було побачити між шатрами: вона мчала учвал на неосідланому огирі.

- Ну, нарешті, - пробурчав Кайрон, а тоді йому підла­малися ноги - і він у знемозі повалився на землю.

Опритомнівши, Кайрон спершу не міг втямити, де він, бо навкруги було темно, хоч в око стрель. Поступово він став розрізняти, що лежить у просторому шатрі на м’якому хутрі. Здавалося, була ніч, крізь шпарку в завісі пробива­лися колихкі відблиски вогнища.

- О, пресвятий* (* Дивний термін, як для країни, де відсутнє християнство) цвяху підкови! - пробурмотів він, на­магаючись підвестися. - Як довго я вже тут лежу?

Всередину зазирнула чиясь голова, тоді зникла, і чийсь голос промовив:

- Здається, він не спить.

Потім завіса шатра відхилилась - і ввійшов якийсь (ли­бонь десятилітній) хлопчина. На ньому були довгі штани і взуття зі сиром’ятної буйволячої шкіри. Торс його був ого­лений, та з плеча аж до долівки спадав пурпурово-червоний плащ, вочевидь, зітканий з буйволячої вовни. Його довге синьо-чорне волосся на потилиці було зібране і зв’язане шкіряними шворками. На оливково-зеленій шкірі чола і щік біліли кілька нескладних візерунків, намальованих якоюсь фарбою. Темні очі гнівно зблиснули на прибулого, та, за винятком цього, риси лиця хлопчини залишалися незворушними.

- Чого ти від мене хочеш, чужинцю? - запитав він. - Чому ти прийшов до мого шатра? І чому забрав у мене моє полювання? Якби я сьогодні вбив великого буйвола - а моя стріла вже лежала на тятиві, коли мене покликали до тебе,

- завтра мене оголосили б мисливцем. А тепер я повинен чекати ще цілий рік. Чому?

Старий центавр ошелешено на нього поглянув.

- Чи твої слова мали би означати, що ти і є той Атрею?

- промовив він нарешті.

- Так, чужинцю.

- А може, серед вас є ще хтось із таким іменем - дорослий чоловік, досвідчений мисливець?

- Ні, Атрею - це тільки я, і ніхто інший.

Старий Кайрон опустився на своє ложе і хрипко проше­потів:

- Дітвак! Хлопчисько! Воістину, рішення Дитинної Царівни незбагненні.

Атрею мовчки і незворушно чекав.

- Пробач мені, Атрею, - сказав Кайрон, насилу стри­муючи хвилювання, - я не хотів тебе образити, але все це для мене надто несподівано. Щиро кажучи, я вражений! Просто не знаю, що й думати! Я дійсно сумніваюся, чи Ди­тинна Царівна справді усвідомлювала, що робить, обираю­чи на героя дитину, тобто тебе. Та це ж чистісіньке боже­вілля! Якщо вона зробила це свідомо і навмисно, тоді... То­ді...

І кентавр щосили трусонув головою, а тоді мало не кри­кнув:

- О, ні! Ні! Якби ж то я тільки знав, до кого вона мене посилає, я просто відмовився би переказати тобі її доручен­ня. Відмовився б - та й годі!

- Яке доручення? - запитав Атрею.

- Це просто шаленство якесь! - вигукнув Кайрон, весь у полоні найгірших передчуттів. - Навіть для великого і досвідченого героя це могло б виявитися непосильним за­вданням, а для тебе... Вона ж посилає тебе в невідоме, на пошуки того, чого ще ніхто не знає. Ніхто не зможе тобі до­помогти, ніхто не зможе тобі порадити, ніхто не здатний передбачити, з чим ти зустрінешся і що тебе спіткає. Але при цьому ти мусиш прийняти рішення негайно, цієї ж ми­ті, не сходячи з місця. Ти повинен сказати, чи згоден вико­нати це доручення, чи ні. Не можна гаяти ні хвилини. Де­сять днів і десять ночей я мчав - майже без перепочинку,