Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- щоби дістатися до тебе, щоби тебе знайти. Однак тепер - о, тепер я думаю, було би краще, якби я згинув десь у дорозі, якби я ніколи сюди не дістався. Я вже дуже старий, сили мої - на межі. Дай-но мені ковтнути води, прошу тебе!

Атрею приніс йому глек свіжої джерельної води. Цен- тавр пив, не відриваючись, а напившись, витер бороду і мо­вив уже трохи спокійніше:

- О, дякую, добра вода! Мені вже ліпше. Послухай-но, Атрею, ти не мусиш годитися виконувати це доручення. Дитинна Царівна залишає остаточне рішення за тобою. Во­на нічого тобі не наказує. Я все їй поясню - і вона підшукає когось іншого. Не може бути, щоби вона знала, що ти - ма­лий хлопець. Вона тебе із кимсь переплутала - це єдине можливе пояснення.

- А в чому ж полягає це доручення? - наполягав Ат­рею.

- Треба знайти ліки для Дитинної Царівни, - відказав старий центавр, - і врятувати Фантазію.

- Як, Царівна хвора? - здивовано запитав Атрею.

І тоді Кайрон заходився розповідати, що трапилося з Дитинною Царівною і про що сповіщають посланці з усіх усюд Фантазії. Атрею все розпитував і розпитував, а цен- тавр відповідав як умів. Це перетворилося на довгу нічну розмову. І чим більше Атрею усвідомлював весь огром* (* громаддя) страхітливого фатуму, який навис над Фантазією, тим бі­льше на його щойно такому відстороненому обличчі вима­льовувалося неприховане спантеличення і розгубленість.

- А я про все це, - проговорив він нарешті зненацька поблідлими устами, - навіть і не здогадувався.

Кайрон поважно і стурбовано поглянув на хлопця з-під кошлатих сивих брів.

- Ну ось, тепер ти знаєш, як воно все є, - і, можливо, розумієш, чому я був такий вражений, побачивши тебе. Та все ж Дитинна Царівна назвала саме твоє ім’я. «Йди і роз­шукай Атрею, - сказала вона. - Запитай, чи погодиться він - заради мене і всій Фантазії - вирушити у ці Великі Пошу­ки». Ось що вона мені сказала. Не знаю, чому її вибір упав саме на тебе. Можливо, тільки такий малий хлопець, як ти, може виконати це неймовірне завдання. Не знаю, а тому й не можу нічого тобі порадити.

Атрею сидів із похиленою головою і мовчав. Він розу­мів, що оце якраз йому випадає випробування, яке за скла­дністю в багато-багато разів перевершує полювання. Із ним могли би не впоратись навіть великий мисливець та най­кращий слідопит, для нього ж воно було, по суті, непосиль­ним.

- То що? - помовчавши, тихо запитав старий центавр.

- Ти готовий?

Атрею підвів голову і подивився на нього.

- Готовий, - твердо сказав він.

Кайрон повільно кивнув, а тоді зняв золотий амулет і почепив його на шию Атрею.

- Аурин дасть тобі велику владу, - сказав він урочисто, - але тобі не вільно її застосовувати. Бо й Дитинна Царівна ніколи не вдається до своєї влади. Аурин захищатиме і про­вадитиме тебе, але сам ти не смієш втручатися, хоч що би ти побачив, бо з цієї миті твоя власна воля уже не має жод­ного значення. Тому ти повинен вирушити в дорогу без­збройним. Ти мусиш беззастережно приймати все, що від­буватиметься. Ти мусиш, не втручаючись, дати діятися до­бру і злу, гарному й огидному, немудрому і мудрому - вони відтепер для тебе рівні, так само як рівні вони перед Ди­тинною Царівною. Тобі дозволено лише шукати і запитува­ти, але ти не маєш права судити. Не забувай цього ніколи, Атрею!

- Аурин! - благоговійно прошепотів Атрею. - Я хочу виявитися гідним Клейнода. Коли мені вирушати?

- Уже, негайно, - відповів Кайрон. - Ніхто не знає, скі­льки часу потривають твої Великі Пошуки. Можливо, вже навіть зараз вирішальною є кожна година. А тому попро­щайся з батьками, братами і сестрами - і в дорогу!

- У мене нікого немає, - відказав Атрею. - Моїх батьків убив буйвол невдовзі після того, як я з’явився на світ.

- Хто ж тебе виховував?

- Усі жінки і чоловіки нашого народу, всі разом. Тому- то й назвали вони мене Атрею, бо в перекладі на Велику Мову це ім’я означає «Син Усіх».

Ніхто краще за Бастіяна не розумів, що це значить. Щоправ­да, батько Бастіяна, як-не-як, жив. А в Атрею не було ні батька, ні матері. Зате Атрею виховували всі чоловіки і жінки його племені, всі разом. Атрею був Сином Усіх, а в нього, в Бастіяна, по суті, не було нікого; Бастіян був Нічиїм Сином. Однак Бастіян зрадів, що — бодай завдяки цьому — в нього є щось спільне з Атрею, бо в усьому іншому подібності між ними, на жаль, не було: Бастіян не мав ані відваги Атрею, ані його рішучості, та й зовнішність у них була зовсім підмінна. Але тепер і він, Бастіян, зробив перший крок у Великих Пошуках, не знаючи, куди вони його заведуть і чим за­кінчаться.

- Ну що ж, - вирішив старий центавр. - Тоді краще, щоби ти їхав не попрощавшись. Я залишуся і все їм пояс­ню.

Обличчя Атрею витягнулося і стало ще суворішим.

- Де я повинен розпочати Великі Пошуки? - запитав

він.

- Усюди і ніде, - відповів Кайрон. - Починаючи з цієї миті ти - сам. Відтепер ніхто не може тобі радити, що і як робити. І так буде аж до завершення Великих Пошуків. Хай би чим вони закінчилися.

Атрею кивнув.

- Прощавай, Кайроне!

- Бувай здоров. Атрею. І - щасти тобі!

Юнак повернувся і вже збирався вийти з шатра, та цен- тавр його окликнув. Коли вони стали один перед одним, центавр поклав обидві свої руки на плечі Атрею, подивився на нього сповненим поваги поглядом, усміхнувся і повіль­но промовив:

- Здається, я починаю розуміти, чому вибір Дитинної Царівни впав саме на тебе, Атрею.

Хлопець злегка нахилив голову, а тоді швидко вийшов.

Надворі, перед шатром, стояв Артакс, його огир, - весь у яблуках, невеличкий, наче дикий кінь, з короткими коре­настими ногами. Проте це був найпрудкіший і найвитрива- ліший скакун, найкращий з-поміж усіх тутешніх коней. Артакс був усе ще осідланий і в збруї - таким його залишив Атрею, повернувшись із полювання.

- Артаксе, - прошепотів Атрею і поплескав коня по шиї. - Ми мусимо вирушати. Нас чекає далека, дуже далека дорога. Ніхто не знає, коли ми повернемось і чи поверне­мось взагалі.

Кінь кивнув йому і тихенько форкнув.

- Гаразд, пане, - мовив Артакс. - Але що буде з твоїм полюванням?

- Нас чекає незрівнянно більше і важливіше полюван­ня, - відказав Атрею і застрибнув у сідло.

- Стій-но, пане! форкнув