Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

координування діяльності національних культурних і громадських груп. І все ж цього було недосить, щоб напередодні XX ст. можна було говорити про початок масового визвольного руху серед українського населення. Відродження нації виявилося несподіваним і непереборним. За твердженням провідного діяча українського національного руху Миколи Ковалевського, цей рух набув справжньої масовості в 1912 p.

У 1902 p. сталися, а в 1908 p. — повторилися значні селянські заворушення. Це була важлива ознака пробудження народних низів, оскільки на відміну від владущих класів, які складалися головним чином із неукраїнців, корінне — в основному сільське — населення було українським. Націоналістичний рух, що народжувався, мав в Україні (як і в Польщі, в майбутній Чехо-Словаччині та інших країнах) переважно соціалістичний напрям. Перша справді політична партія — Революційна українська партія (РУП), заснована в 1900 p., невдовзі потрапила під марксистський вплив і розкололася. Одна її частина приєдналася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), але скоро припинила існування, а друга, прибравши назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), відійшла від Леніна на грунті самоврядування. Однією з найважливіших національних партій була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка, щоправда, аж до 1917 p. не користувалася великім впливом.

У 1905 p. з'явилася перша в імперії україномовна газета — «Хлібороб», а слідом за нею почали виходити й інші (особливо слід відзначити першу українську щоденну газету «Рада»). 1907 року, нагадаємо, вийшло друком повне видання творів Тараса Шевченка. В Державних Думах різного скликання, обраних за конституцією внаслідок революції 1905 p., активно діяли українські депутати. В Першій Думі вона сформували блок із 40 представників, а в Другій висунули вимогу автономії України.

Визвольний рух наражався на численні перешкоди. Так, у 1910 p. Столипін, який попри всю свою прогресивність в економічних питаннях був типовим російським імперіалістом у національному, дав вказівку закрити українські культурні товариства й видавництва, а також припинити читання лекцій українською мовою в університетах. Тим самим фактично заборонявся «публічний» ужиток української мови. В цьому питанні проти Столипіна не виступила російська «прогресивна» чи «радикальна» преса, хоч деякі помірковані ліберали й висловлювалися в підтримку українських культурних (але не політичних!) вимог.

А проте загасити національний рух було вже неможливо. Новим могутнім стимулом для його піднесення стало відзначення в 1914 p. сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, проведене попри шалений опір із боку урядовців. У цій патріотичній акції брали також участь селяни.

Під час першої світової війни українська преса перебувала під забороною. Було припинено всю національну освітню діяльність. Незважаючи на всі засвідчення лояльності з боку провідних українських діячів, їх заарештовували та засилали.

Порівняно пізнє українське відродження (хоч і не пізніше, ніж в інших східноєвропейських народів), помилкове ототожнення лінгвістичної спорідненості з мовною індивідуальністю, відсутність політичних кордонів між Росією та Україною, — все це дало змогу неуважному Заходові скласти хибне уявлення, нібито не існувало ніякої української нації, подібної, скажімо, до польської чи російської. Це абсолютно безпідставне уявлення й досі визначає, принаймні на рефлекторному рівні, наше ставлення до українства й потребує свідомого перегляду.

* * *

З марксистського погляду національність — це порожнє місце. «Пролетаріат не має своєї країни», — твердили Маркс і Енгельс, а в «Німецькій ідеології» визначали пролетаріат як утілення ліквідації всіх класів, національностей тощо в межах сучасного суспільства.

В 1916 p. Ленін заявляв у праці «Соціалістична революція і право націй на самовизначення»: «Метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх». В уявленні Леніна нація була історичною категорією, характерною для специфічної економічної доби, в даному разі для капіталізму. Разом із тим ще в 1914 p. він наголошував (у праці «Про право націй на самовизначення»): «Саме тому і тільки тому, що Росія разом із сусідніми країнами переживає цю епоху (капіталістичну. — Ред.), нам потрібен пункт про право націй на самовизначення в нашій програмі».

Визнавши, що національні прагнення справді існують протягом неозначеного перехідного періоду, Ленін обмірковував, як використати їх у своїх цілях. Саме у зв'язку з піднесенням національних рухів під час першої світової війни він оголосив у праці «Підсумки дискусії про самовизначення» (1916) свою відому тезу: «Генеральні штаби в теперішній війні ретельно стараються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх противників. Ми були б дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній боротьбі пролетаріату за соціалізм не зуміли використати всякого народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах загострення і розширення кризи».

Таким чином, для ленінської доктрини національні рухи й питання національного суверенітету — це проміжні явища буржуазного характеру, що їх комуністи можуть використати у важливішій (для них) класовій боротьбі. З цього робиться висновок про вибірковість такого використання: рухам, некорисним для комуністичної ідеї, треба всіляко протистояти. Ленін писав у «Підсумках…»: «Якщо кілька народів почнуть соціалістичну революцію… а інші народи будуть головними стовпами буржуазної реакції, — ми теж повинні бути за революційну війну з ними, за те, щоб “роздавити” їх, за те, щоб зруйнувати, всі їх форпости, хоч би які дрібнонаціональні рухи тут висувались»; «окремі вимоги демократії, в тому числі самовизначення, не абсолют, а частинка загальнодемократичного (тепер: загально-соціалістичного) світового руху. Можливо, що в окремих конкретних випадках частинка суперечить загальному, тоді треба відкинути її». Отже, виходячи з того принципу, що «інтереси демократії однієї країни треба підпорядковувати інтересам демократії кількох і всіх країн», будь-яким специфічним національним рухом треба пожертвувати.

Енгельс, зазначав Ленін, ще в 1849 p. писав: німці, угорці, поляки та італійці «репрезентують революцію», тоді як південні слов'яни «репрезентують контрреволюцію», і так було тисячу років. Маркс заявляв (у той час, коли німці вважалися «прогресивною нацією»): за винятком поляків, росіян і, в кожному випадку, слов'ян у Туреччині жодний слов'янський народ не має майбутнього з тієї простої причини, що всім слов'янам бракує найосновніших історичних, географічних, політичних і промислових передумов для незалежності та життеспроможності. Йому вторив Енгельс, повідомляючи, наприклад, у листі до Карла Каутського від 7 лютого 1882 p., що він дуже невисокої думки про малі слов'янські народи або їх «уламки». З подібною ж зневагою Енгельс ставився до «таких страшенно немічних так званих націй», як датчани, голландці, бельгійці, швейцарці та ін.

Ще до революції Сталін написав свою головну працю з цієї проблеми — «Марксизм та національне питання». Ленін схвалював її, а самого Сталіна призначив народним комісаром зі справ національностей у першому радянському уряді Росії (1917).

Розвиваючи ленінські ідеї, Сталін зазначав: трапляються випадки, коли національні рухи в деяких поневолених країнах вступають у