Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Санкт-Петербургом. Тим часом українські селяни та козаки, що залишалися під Польщею і з року в рік піднімалися проти неї на повстання, відомі в історії під назвою гайдамацьких, незабаром теж потрапили під володіння частково Росії, частково — спільника останньої в поділах Польщі — Австрії. Протягом наступних століть «західноукраїнський» елемент, вільний від російського впливу (хоч і менший кількісно, ніж на решті українських земель), мав більші можливості для свого політичного та культурного розвитку й був могутнім чинником визрівання національної самосвідомості

Слідом за політичним управлінням у «російському стилі» в Україні було запроваджено типовий для Росії економічний спосіб управління. Величезні маєтки передавали у власність царським фаворитам. Укази 1765–1796 pp. знищили вольності українського селянина, звівши його до становища російського. При цьому слід пам'ятати, що в Україні від кріпацтва терпіли приблизно два покоління (а щоб витруїти з народної пам'яті спогади про минулі часи, звичайно потрібно більше двох поколінь).

Як писав О. Герцен у своєму часописі «Колокол», «нещасна країна протестувала, але не могла протистояти цій фатальній лавині, що котилася з Півночі до Чорного моря, покриваючи все… одноманітною пеленою рабства».

Загальне поневолення селянства супроводжувалося утисками української мови та культури. В церковній службі обряди замінювалися на російські В 1740 p. в Лівобережній Україні налічувалося 866 шкіл, в 1800 p. — жодної. Засновану ще 1632 року Києво-Могилянську академію в 1819 p. було перетворено на чисто богословський заклад. І хоч у XVIII ст. загибель України як держави та запровадження в ній суто російських явищ — кріпацтва й самодержавства — ще не призвели до знищення української національної самосвідомості, протягом наступного століття за допомогою згаданих і подібних до них заходів царизм все-таки спромігся звести її до надзвичайно низького рівня.

В різні часи окремі українські провідники шукали чужоземної підтримки у створенні самостійної Української держави. Але ключ до українського національного виживання містився в царині народної культури. Селянство й далі вживало українську мову, а пісні й думи з козацького минулого, що були частиною їхньої національної спадщини, так і не вдалося викорінити. На свідомішому рівні з'явився перший твір сучасною українською мовою — пародія Івана Котляревського на Вергілієву «Енеїду» (1798). Протягом першої половини XIX ст. було зібрано численний фольклорний матеріал. А в 1840 p. видатний український поет Тарас Шевченко (1814–1861), народжений у кріпацтві, почав друкувати свої чудові ліричні й патріотичні поезії, вплив яких на розвиток національної самосвідомості українців не можна переоцінити. Шевченка заарештували в 1847 p. й заслали рядовим вояком на Закаспій, де він провів 10 років. Його твори були заборонені й повністю надруковані в Росії лише в 1907 p.

На початку XIX ст. в Європі було чимало людей, подібних до тих, яких по-німецьки називають Naturvolk (діти природи), їхні мови ділилися на десятки нікому не відомих, схожих один до одного діалектів, а за способом мислення цих людей аж ніяк не можна було віднести до інтелектуальної еліти. Представники цього типу траплялися серед балканських народів і в інших місцях.

Українці в цей час також мали деякі з цих рис, однак їхня давня високорозвинена національна свідомість ніколи цілком не зникала. Продовжували існувати відмінності між росіянами та українцями, а чужі для останніх російські чи зрусифіковані пани тільки загострювали і зміцнювали ці відмінності. Шевченко ж узагалі категорично ототожнював ганьбу кріпацтва з ганьбою русифікації.

У ставленні Росії до України слід відзначити одну характерну особливість. Ясна річ, національна дискримінація гнітила нестерпним тягарем населення усіх територій, підвладних Росії, й вислів «тюрма народів» стосовно неї був цілком справедливий. Унаслідок завойовницьких воєн до складу імперії потрапили Середня Азія, Кавказ, Польща, Прибалтика. При цьому їхні наради від самого початку сприймалися як чужий росіянам елемент, а відповідно й асиміляція їх, від чого царизм ніколи не відмовлявся, відсувалася на майбутнє. Зовсім інакше стояла справа з Україною — в історичному й національно-культурному відношеннях Росія ототожнювала її із собою. Тож навіть наприкінці XIX ст., більше того — в нову революційну епоху думка, що Україна, котру російські імперіалісти завжди вважали невіддільною — хоч іще не остаточно асимільованою — частиною Росії, могла насправді прагнути звільнитися від контролю з Півночі, — така думка приголомшувала більше, ніж опір народів недавно завойованих або менших за територією, або неслов'янських за складом населення земель. Що ж до найліберальнішої частини російської інтелігенції, цілковито заангажованої на боротьбу з абсолютизмом, то вона заперечувала саму ідею самостійності чи бодай номінальної автономії України.

Подібні уявлення грунтувалися на деяких специфічних обставинах, таких, наприклад, як масові переселення росіян в Україну. Здавалося, що її корінне населення, як і в деяких інших регіонах Європи (наприклад, у Чехії), майже повністю складалося із селян та священиків. У період становлення капіталізму російські селяни, бідніші за українських, тисячами їхали в Україну, щоб найнятися тут на створювані підприємства. Отже, промисловий розвиток імперії в XIX ст. супроводжувався значними змінами в етнічному складі України, передусім за рахунок міських робітників — росіян за національністю.

На початку 1860-х років Петербург провадив у національній політиці досить ліберальний курс, і в Україні тоді зросло число українських товариств і періодичних видань. Однак царський указ 1863 p. оголосив, що української мови «не існує», бо вона є лише діалектом російської, й заборонив україномовні видання (за винятком белетристики). Під особливо сувору заборону підпадали книжки «релігійного та освітнього характеру» й такі, що «звичайно призначалися для початкового читання простими людьми». Деяких діячів української культури було депортовано до Північної Росії, українські ж школи та газети закрито.

Попри всі ці урядові заходи, українські товариства (громади) продовжували існувати і в 1870-х роках. Обмежені у своїй легальній діяльності розвідками науково-дослідницького характеру, вони, однак, і далі плекали національну ідею, що викликало появу наступного указу (1876). Він обмежував публікації з українознавства історичними документами, забороняв театральні й музичні вистави з української тематики й ліквідував головні російськомовні, але проукраїнськи настроєні друковані органи. Після цього розгорнулася активна русифікаторська кампанія, котра, втім, не дуже позначалася на українському селянстві. Уряд досяг безсумнівного успіху лише в одному — селяни були позбавлені україномовних видань і національних шкіл. Як наслідок, в Україні надзвичайно зросла кількість неписьменних — до 80 % усього населення.

За дещо, може, драматизованими словами Петра Григоренка, «протягом століть, що їх українці провели в російській імперській державі, вони забули своє національне ім'я і призвичаїлися до імені, яке їхні колонізатори нав'язали їм, — малороси». Незважаючи на це, серед селянства й далі продовжували жити думи часів Гетьманщини та Січі. Творча інтелігенція зберігала українську ідею. В 1897 p. було засновано нелегальну Всеукраїнську демократичну організацію для