Сергій Вікторович Жадан - Ворошиловград

— Червона Шапочка прямо.

— Що?

— Нічого.

— Германе, — раптом запитав Травмований. — Ти ким працюєш?

— Незалежним експертом, — відповів я.

— І що ти робиш?

— Як тобі сказати? Нічого.

— Знаєш, Германе, — подивився на мене Травмований. — Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.

— Валяй.

— Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій — він зовсім інший.

— Ну так що ж він поїхав?

— Яка різниця?

— Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?

— Боїшся?

— Чого мені боятись?

— Боїшся-боїшся, я ж бачу. І Коча їх боїться. І всі бояться. А ось брат твій не боявся.

— Да що ти завівся — брат, брат!

— Ладно, не злись, — Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Відразу ж заклало вуха.

— Шура! — крикнув я йому. Він зупинився і подивився в мій бік, машини, втім, не вимикаючи. — Я не боюсь. Чого мені боятись? Просто у вас своє життя, а в мене — своє.

Травмований на знак згоди кивнув головою. Можливо, він мене не почув.

Увечері Шура мовчки з усіма попрощався й поїхав додому. Коча так і сидів на катапульті, покритий помаранчево-синім вечірнім пилом, перебуваючи в якомусь дивному напівсонному стані, з якого його не вивів ні від'їзд Травмованого, ні регулярні вимоги водіїв фур заправити їх.

Травмований показав мені, як працює колонка, і я, як зміг, закачав бензин до трьох нелюдських розмірів вантажівок, схожих на важких заморених ящірок. Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Разом із сутінками оживав Коча. Десь коло дев'ятої він підвівся, зачинив будку на замок і змучено побрів на задвірки. Тяжко зітхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабіни, в якій я спав минулої ночі, і, протиснувшись досередини, розлігся на кріслі водія, випроставши ноги крізь розбите скло. Я заліз за ним, сів поруч. Долина внизу западала в морок. На сході небеса вже бралися тьмяною імлою, а із заходу, саме над нашими головами, по всій долині розливались червоні вогні, сповіщаючи про швидке наближення ночі. Від ріки підіймався туман, ховаючи в собі маленькі постаті рибалок і найближчі хатки, витікаючи на дорогу й заповзаючи в передмістя. За містом у балках теж стояв білий туман, і вся долина м'яко розпливалась перед очима, ніби річкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсім світло.

Коча дивився на все це круглими від здивування очима, не моргаючи й не відводячи погляду від ночі, що насувалась.

— Тримай, — я простягнув Кочі свій плеєр.

Він натягнув навушники на свою лисину, поклацав, регулюючи гучність.

— А що тут? — запитав.

— Паркер, — відповів я. — Десять альбомів.

Коча якийсь час слухав, потім відклав навушники вбік.

— Знаєш, що по-справжньому добре? — сказав я йому. — Над вами тут зовсім не літають літаки.

Він подивився вгору. Літаків справді не було. Небом літали якісь відблиски, засвічувались зелені іскри, прокочувались золотисті кулі, й хмари різко підсвічувались, відповзаючи на північ.

— Супутники літають, — відповів нарешті. — їх уночі добре видно. Я коли не сплю, завжди їх бачу.

— А що ти вночі не спиш, старий?

— Та ти розумієш, — почав Коча, порипуючи приголосними, — яка біда. У мене проблеми зі сном. Ще з армії, Гєр. Ну, ти знаєш — десант, парашути, адреналін, це на все життя.

— Угу.

— Ну і купив я снодійне. Попросив що-небудь, щоби з ніг валило. Взяв якоїсь хімії. Почав пити. І ти розумієш — не бере. Я спеціально дозу збільшив, а все одно не можу заснути. Зате, заміть, — почав спати вдень. Парадокс…

— А що ти п'єш? Покажи.

Коча понишпорив кишенями комбінезона, дістав пляшечку з отруйних кольорів етикеткою. Я взяв пляшечку до рук, спробував прочитати. Якась невідома мова.

— Може, це щось від тарганів? Хто це взагалі виготовляє?

— Мені сказали — Франція.

— По-твоєму, це французька? Оці ось ієрогліфи? Ладно, давай я теж спробую.

Відкрутив кришечку, дістав бузкову таблетку, кинув до рота.

— Та ні, Гєр, дружище, — Коча забрав пляшечку, — ти що, з однієї не вставить. Я менше п'яти і не п'ю.

І ніби на підтвердження своїх слів, Коча висипав до горла прямо з пляшечки кілька таблеток.

— Дай сюди, — я забрав пляшечку назад, висипав собі на долоню кілька таблеток, швидким рухом закинув до рота.

Сидів і прислухався до власних відчуттів.

— Коч, по ходу не діє.

— Я тобі говорив.

— Може, потрібно запивати?

— Я пробував. Вином.

— І що?

— Нічого. Сеча потім червона.

Сутінки ставали все густіші, затікаючи між гілок на деревах і загусаючи в теплій запиленій траві, що нас обступала. В долині горіли апельсинові вогні, пропалюючи туман навколо себе. Небо ставало чорним і високим, сузір'я проступали на ньому, мов обличчя на фотоплівці. Головне, що зовсім не хотілося спати. Коча знову одягнув навушники й почав легко розгойдуватись у такт нечутній музиці.

Несподівано я помітив унизу, на схилі, якийсь рух.

Хтось підіймався від ріки, тягнувся вгору крутим підйомом, тонучи в тумані. Важко було зрозуміти, хто саме там ішов, проте чутно було ці кроки, ніби хтось гнав від води наляканих тварин.

— Ти це бачиш? — насторожено запитав я Кочу.

— Так-так, — Коча задоволено бовтав головою.

— Хто це?

— Так-так, — далі мотав головою Коча, розглядаючи ніч, що несподівано на нас насунулась.

Я завмер, прислухаючись до голосів, що відлунювали все чіткіше, наближаючись у терпкій вологій імлі. Туман, підсвічений знизу, із долини, видавався наповненим рухом і тінями. Поверх туману повітря було прозоре, в ньому час від часу пролітали кажани, крутячи кола над нашими головами й різко вганяючись назад, у мокре місиво. Голоси посилились, кроки стали зовсім чіткими, і враз, просто перед нами, з туману почали вивалюватись постаті, швидко наближаючись густою гарячою травою. Вони легко рухались, підіймаючись угору, і ставало їх усе більше й більше.

Я вже бачив обличчя передніх, а з туману чулися все нові й нові голоси, і звучали вони солодко й пронизливо, линучи в небо, ніби дими з коминів. Коли перші з них підійшли, я хотів їх покликати, сказати щось таке, що могло б їх спинити, проте не знайшовся зі словами, і лише мовчки спостерігав, як вони підходять зовсім близько і, не помічаючи нас, прямують далі, вперед, не спиняючись і зникаючи в нічному мареві. Було незрозуміло, хто це, якісь дивні істоти, майже безтілесні, чоловіки, що ховали в легенях