Ірена Ігорівна Карпа - Фройд би плакав

– Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». – «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене – ну, це мені й піддало запалу!» – «А я! Я перша там була!!! Це – моя гора!» Тьху!

– Чш-ш…

– А мені краса потрібна, – Марла поморщилася, – ні, краса – то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…

– Нічого, скоро скажеш все індонезійською.

– Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.

– Та ну шо ти, продовжуй, – Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, – будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».

– Тут швидше – якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду – невідомість, ліворуч – прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття – тобто, ти.

– А що праворуч?

– А я що – знаю? Насрав хтось…

– Га-га-га! Я тебе люблю.

– Та ж фігня, Джульєтто.

Не спинити вже тих сліз – такі файні були сни

(Скрябін)

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше – тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала – через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання – бо хто ж його мені розмірювати буде? – мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях – і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та – біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…

– Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! – Х'ялмар щосили трусив її за плечі, – почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

– Мм… Люблю тебе… і спати…

– Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

– Що-о?! – від обурення Марла і справді прокинулась. – Ти що – здурів?Я тобі хто – дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… – Марлу таки вирвало.

– Хух, нарешті впізнаю тебе… – Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. – дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як – не жувала навіть, чи що?

– Пішов на хуй, ОК?

– ОК…

За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння – випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них – місцеві.

– Певно, чиста випадковість… – сказала Марла, сьорбаючи чай. – Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.

І Х'ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.

– Апчхи! – сказала Марла, – і то правда…

А наступного ранку вона вже сумнівалася щодо правдивості свого отруєння. Може, його й не було?

Oh baby leave me alone

(Як не дивно, знову Скрябін)

Марла притуляла собі до обличчя різноманітні предмети і міцно їх притискала Відтак витягувала шию й пильно розглядала отримані відбитки в дзеркалі. інколи у неї навіть виходило щось схоже на рельєфні татуювання племені Во із Соломонових островів, але частіше відбитки скидалися просто на родиму пляму Горбачова.

– Як убити сім днів часу. Практічєскоє руководство для домохазяєк. Блін.

Марла вже дочитала свою цікаву книжку, поплакала над її мудрим і світлим закінченням, спромоглася на 10 сторінок нудної і потрібної книжки, недостатньо прокип'ятила воду, випила з неї чаю і тепер скрючувалася від болю в животі.

– Ну, що тепер? Буду вмирати, ніхто і води не дасть. А вода мені потрібна, може, буде. З реґідроном на випадок срачки.

Зранку Х'ялмар полетів у Танзанію – чергова зустріч фінів «на виїзді» – а на квиток для Марли забракло грошей.

– Та й добре. Я собі вже звикла до самотності – це як бекту-скул буде. Сім днів із заштореними вікнами – щоби сни не повтікали. Сім днів однакових готельних сніданків… гм, для двох. Ну та бо чого грошам пропадати? На обід з'їм. Генетична пам'ять в нас живе із 33-го… Відтак Марла заходилася відтягувати шкіру собі на животі.

– Скоро буду, як шарпей.

М'язи почувалися важкими – тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки.

– Ну та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш – п'ять кілограмів нажерла в Тайланді. Зате ж як жерла!

До того Марла дала собі обіцянку, яку традиційно дає собі більшість жінок будь-якого віку й традиційно її не дотримується: здорова їжа і спорт. Те, що Марла не вважала себе однією із більшості жінок, зовсім не звільняло її з тенет традиції.

– А може, я без Х'ялмара ні їсти, ні спати не зможу? Може, Х'ялмар для мене – як муха це-це, тільки навпаки? Що, як без нього – безсоння? Хоч натягай джільбаб [4] і плач…

На згадці про