Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

панство, і пан не зможе кроку ступити без удаваних уболівань і погано прихованого глузування. Пан зможе виїхати хоча б позавтра, підписавши зі мною у Вінницькому суді орендну угоду. Пану навіть не доведеться підшукувати людину, якій залишити своє господарство. Нема про що говорити і з вельможним паном. Не думаю, щоб така розмова дуже всміхалася пану полковнику, бо ж вельможний пан — людина весела і любить пожартувати з такої пікантної ситуації. І взагалі… До речі, наказ про виступ пана полковника з його полком вже підписано… Я допіру бачив його у вельможного пана… Можливо, що він вже чекає на пана в його спорожнілому кублі.

Горленко слухав мовчки і в'яло. Ах, все одно!.. Аби піти якнайдалі, заховатися від глуму і жартів, поговору та пересудів, терпку гіркість яких дав йому ковтнути старий лихвар. Яке щастя цей несподіваний похід! Проте скрізь будуть люди: від своїх козаків теж не відчепишся… Чи не краще — просто додому і, без вагань і довгих думок, загнати собі в серце кулю?!

— Так ось, пане полковнику. Вирішуйте. Справа корисна, чиста, шляхетна. Одним ударом пан розрубає всі вузли і всі перешкоди. Зараз пан втомився і надто розхвилювався, але є час подумати. Позавтра ми побачимось у земському суді: там пан зможе разом прочитати позов пані Горленкової, а я даю пану слово честі, що до нишпорної години не подам позикових листів до суду. Але попереджую: в разі, коли пан полковник спізниться або не з'явиться…

— Добре, я подумаю, — підвівся Горленко. — Позавтра матимете мою відповідь.

Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем з глибокою зморшкою проміж бровами і здававсь мало не старою людиною.

— Ну, то й добре. Ну, то й гаразд, — швидкомовкою заговорив Доліва. — Хай тільки пан полковник не бере до серця свого горя. Кожному з нас життя — не путь, всипана трояндами. Треба бути героєм і воїном і не гинути через зрадливу жінку, навіть прекрасну, як Олена Троянська.

Він тричі ляснув у долоні і додав, коли заспаний Стасик вирізьбився на порозі:

— На добраніч, пане. Бажаю пану забути уві сні про сумну дійсність і принаймні побачити себе з булавою пана коронного гетьмана.

Але тільки замовкли за дверима важкі кроки і дзенькіт острог, вираз удаваного співчуття збіг з обличчя Доліви-Ясенського. Відсапуючись, опустився він у крісло і злісно і нервово стиснув пальці, начеб щось розчавив у них.

— От нахаба! — прорипів він. — Ще загрожує мені доносами! От клятий хлоп! А тепер він і носа не суне до палацу, бо такі хами більш за все бояться тлуму і жартів…

Доліва-Ясенський відкинувся на спинку крісла, і зловтішна посмішка розтягла його тонкі губи з гнилими пеньками зубів, а очі нишпорили десь під стелею, підраховуючи майбутні прибутки.

Під стелею розгорталася драма. Прокинувшись від світла, якась муха заплуталася у тонку мережу павутиння. Хвилин з десять вона дзижчала і билася в її липких вічках, а павук стежив за нею, чорний, волохатий, з колінчастими гачкуватими лапами, і терпляче очікував, коли вона змориться, і тоді раптом накинувся на свою жертву.

Доліва-Ясенськии розреготався, і різко, рипляче звучав його регіт у порожній кімнаті:

— Молодець! Так їй і треба!

У старовинних мідних шандалах обпливали лойові свічки. Крізь погано припасовані вікна тягло осінньою вогкістю; тремтіли золоті списики вогнів. По стінах і стелі сірим лахміттям гойдалися тіні, і ледве чутно дзижчала муха у гострих щелепах павука.

У Вінниці було шумно і людно. Михайлівські рочки ще не розпочалися, але позивачі з'їжджалися натовпами. Відкрили залізні скрині, де від рочків до рочків переховуються земські книги, і шляхта вписувала до них свої заповіти, вінові записи, угоди, дарчі акти, доручення, позикові листи та скарги, щоб за ними вчинити судові справи.

Зранку біля судової ізби вирувала юрба. Шляхта приїжджала на рочки з свідками, сусідами, приятелями та челяддю з бідних підпанків. У вільний час вони тинялися у суді, на торгу, біля яток та крамниць і накуповували собі і родині зимового одягу, взуття, заморського вина, прянощів, зброї та різних оздоб. А ввечері гриміла музика в воєводиному та у старостиному палацах, лився венгржин[53] і мед із зелених, вкритих цвіллю пляшок а на картярських столах дзенькало та блищало золото, здобуте потом і м'язами хлопства.

Доліва-Ясенський приїхав до Вінниці напередодні, у присмерках. Він захопив з собою трьох підпанків, ледарів та базікал і дорогою розповів їм про втечу пані Горленкової, оздобивши своє оповідання різними гостри подробицями.

«Цього досить: три довгі язики розпатякають новину по всій Вінниці, і добрі люди дихати не дадуть цьому хамові», думав старий лихвар і з насолодою прислухався, як його супутники розповідали новину зустрічним панкам, поки розпрягали коні.

Розрахунок був вірний. На ранок тільки й мови було, що про втечу пані Горленкової і про її роман з Казіміром Німцевичем.

— Невже це правда, пане? — в'язнули до Доліви шляхтичі.

— Певно, так, — знизував він плечима, але навмисне тримався осторонь.

— Але ж кажуть, ніби остання дитина не від Горленка, а від пана Німцевича, — втрутився новий шляхтич, задоволений з того, що знає зайву подробицю.

— Авжеж. Бо ж хлопчик рудий, як пан Казімір, а в Горленка очі і волосся чорні, як грецька маслина.

А в іншій групі творилася нова легенда:

— Кажуть, ніби Стефан Потоцький закохався в пані Єлю і прийняв Горленка до свого війська, щоб бачитися з нею.

— Та порубав його шаблею з ревнощів.

Доліва-Ясенський задоволено посміхався: чутки розплоджувалися і зростали швидше, ніж він гадав. Горленко міг приїздити: грунт був підготовлений.

Спокійно попрямував лихвар до судової ізби, та не встиг вписати до земських книг усіх справ, що доручив йому Потоцький, коли один з його супутників смикнув його за рукав.

— Горленко тут. Ой пане, що там робиться!.. Не встиг він сплигнути з коня, як панство оточило його юрбою. Розпитують, ляскають його по плечах, втішають, сміються, пускають гострі дотепи, а він вирячив очі, як п'яний. Побачив мене — і до мене: «Де пан Доліва?» Він хотів бігти зі мною, та панство знов накинулося на нього, як мухи на мед.

— І що ж він, не хапається за шаблю?

— Та де ж йому! Хоч рана і загоїлася, рукою він не володіє. Кожен це пам'ятає — ось і радіють з безпечної розваги. Але Горленко так дивиться на панство, що аж мороз дере.

Підпанок не брехав. Горленко ледве стримувався. Очі його палали, як у пропасниці, і коли на порозі судової ізби з'явився пергаментно-жовтий череп з щурячими очима, він радо кинувся назустріч, розштовхуючи